Читати книгу - "Бурлачка, Нечуй-Левицький"

квас та й лапнув тебе за щоку? - спитав Мина насмішкувато.

- Чого це ти придивляєшся до мене, неначе вперве бачиш? - огризалась Марія.

- А які в тебе, Маріє, гарні цяцьки на лобі. Ій-богу, неначе маляр намалював,- дражнився Мина.

- Ей, мовчи, бо одніму миску з огірками,- крикнула Марія й справді вхопила миску з-перед Мини.

- Ой, борщ збігає! Рятуйте борщ, бо втече! - крикнув Мина, схопившись з місця.

Марія кинула миску на стіл, а сама кинулась до печі. Борщ клекотів і не думав збігати.

- Ну, чи не капосний тобі парубок! Потривай, не наймеш ти мені сьогодні музик, не дам я тобі більше кислої капусти.

Тим часом задзвонили в усі дзвони на службу. Молодиця схаменулась, перестала їсти й перехрестилась. Бурлаки тільки осміхались, запихаючи роти.

- Ой господи милосердний! Не доведеться мені сьогодні піти до церкви,- сказала Марія, хрестячись і зітхаючи.

- Мабуть, тобі, Маріє, так хочеться до церкви, як мені,- сказав Мина.- Чи підеш молитись, чи на хлопців дивитись?

- Ти думаєш, як ти йдеш до церкви витріщати очі на дівчат, то й всі молодиці й дівчата ідуть до церкви на витрішки. Ой господи! Опізнюся й в церкву не протовплюсь.

- Неначе ти й справді будеш протовплюватись у церкву. Станеш ти під церквою, та ще вилізеш на камінь, що лежить коло дверей: дивіться, мов, хлопці, яка я гарна: жовта, жовтогаряча, ще й попруги та гулі на лобі.

- Чи ти здурів сьогодні, чи ти спився з пуття,- закричала Марія спересердя.- Од котрого часу я стала для тебе жовтогарячою?

- Од того часу, мабуть, як Василина прийшла в Cтeблів,- обізвався один парубок.

Мина повів чорними бровами на Василину. Брови підняли вгору всього лоба ще й чуприну. Василина сиділа мовчки і дивилась у вікно.

- Чом це ти, Василино, не говориш з нами? Чи, може, й в тебе після вчорашнього в голові джмелі гудуть,- спитав Мина у Василини.

- Мовчу, бо нема чого говорити з тобою,- сказала Василина.

- То хоч моргни на мене,- сказав Мина й знов моргнув на Василину. Василина спустила очі.

- Авжеж! Заходжусь моргать! - сказала Василина.

- А очі таки спустила додолу. Василино, подивись-бо на мене, та ще й ласкаво! - сказав Мина солодким голосом.

- Не мала куди дивитись, та на тебе.

- А як я поставлю тобі кварту наливки, чи подивишся?

- Кварту наливки вип’ю, а на тебе й не гляну.

- А як я приведу до тебе музики, чи подивишся на мене?

- Як приведеш музики, то я потанцюю, а на тебе все-таки не буду дивитись.

- Ото горда! А як куплю хустку ще й спідницю справлю? - крикнув Мина, піднявши голос.

- Нехай мені купує той, кого я вірно покохаю,- сказала Василина.

- І де ти набереш тих грошей! Та в тебе в кишені ні шага,- обізвалась Марія.

- Овва, а це що? Чуєш? - сказав Мина, вдаривши по кишені, де забряжчали мідні п’ятаки.

- Ну, за мідні п’ятаки небагато насправляєш, а срібняки ти вже давненько витрусив з гамана.

- Одні з гамана, а другі в гаман. Для гарних молодичок мій гаманець настачить срібняків,- сказав Мина.

- Коли ти правду кажеш, то приведи по обіді музики в оранду, бо я танцювати хочу,- сказала Марія,

- Як же ти понесеш свої синяки на музики? - сказав Мина.

- Оце дались тобі взнаки мої синяки. Спущу низько на лоб хустку та й закрию синяки. Приведи лишень музики! За мої чорні брови приведи! - сказала Марія, моргаючи на Мину.

- Та й за мої брови не забудь,- обізвалась Василина.

- Коли так, то приведу: за дві пари чорних брів я радий сам грати три дні й три ночі.

До церкви задзвонили в усі дзвони. В хаті тріщали в бурлацьких зубах солоні огірки, неначе хто ходив по сухих трісках. Миска швидко спорожнилась. Мина витяг з гамана тютюн, набив люльку, вигріб з печі жарину й вкинув її в люльку. Тютюн спалахнув полум’ям, як клоччя. Смердючий дим клубками повився під стелею. Молодиці закашляли.

- Цур тобі з твоєю люлькою! Іди собі надвір з своєю люлькою,- загомоніла Марія й випхнула Мину в сіни, ще й дала йому кулаком в спину на порозі. Мина скорчився, згорбився і, осміхаючись, надів високу шапку і рушив надвір. За ним потяглися всі парубки.

Марія й Василина поприбирали в хаті, зварили обід, пообідали, помили ложки й почали прибиратись перед дзеркалом, одпихаючи одна другу.

- Знаєш що, Василинко! Кидай свою казарму, переходь до мене та й будемо жити вдвох. Моя хата не буде тісна для нас двох. На тих жидівських харчах ти зовсім захлянеш,- сказала Марія.

- Добре, Маріє, спасибі тобі, коли ти приймаєш мене до себе. На харч жид прикине мені з карбованця на місяць, то, може, я сяк-так і переб’юся.

- Авжеж переходь! Я зароблятиму і ти зароблятимеш, та складемо заробіток докупи, та й будемо жити. Коли вже поліщуки не видержали на жидівських харчах і повтікали, то куди ж тобі видержати. Обсмикай мені, серденько, ззаду хвалди на спідниці та порозкладай до ладу, щоб було рясно,- сказала Марія, розкладаючи на грудях разки доброго намиста з дукачами.

Ще Марія не встигла вбутись в жовті чоботи, за ворітьми загуло решето, забряжчало і зашелестіло, як очеретяний лист на вітрі, запищала скрипка, заспівав Минин ріжок. Марія й Василина кинулись до вікна. В ворота йшли музики, а за музиками чорніли смушеві бурлацькі шапки цілою купою. За парубками бігли діти. Музики сіли на призьбі вигравати козачка, щоб подражнити трохи молодиць. Парубки й діти обступили кругом музик, неначе бджоли обсіли матку. Люди йшли проз Маріїн двір, питали з-за воріт, чи не справляє часом Марія свого весілля.

Незабаром з сінешніх дверей вискочила Марія, зав’язана чудовою здоровою червоною хусткою з синіми торочками, у білій катанці, в жовтих чоботях. Намисто червоніло на білій свиті, як пучки калини, й кидало свіжий рожевий світ на гарне бліде лице. Чорні брови ясно малювались на рівному лобі під червоним пружком хустки. За Марією вийшла Василина