Читати книгу - "Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик"

«рознос», на засідання секретаріату, де нас довго молотили (в цю роботу примусово включали й редакторів інших комсомольських видань, насамперед газет), відтак зажадали слова на відповідь від мене та Бориса Олійника, який на той час був заступником головного редактора. Я крутився, як в’юн (відмагаючись на ось такий російський кшталт: «С одной сторони – конечно, с другой – отнюдь»), Борис Олійник у таких випадках мав свій спосіб: говорив так тихо й нерозбірливо, що ніхто нічого не міг втямити. Євмен Доломан в цей самий час читав проєкт постанови секретаріату ЦК комсомолу, й побачив, що, окрім нашої «крамоли», туди вписано один вірш з журналу «Ранок». Уже промовляв перший секретар ЦК – Єльченко – як він, за звичкою, по-військовому стукнувши каблуками черевиків, звівся:

– Дозвольте!

– Не заважайте, – з досадою мовив перший. Доломан сів, а за хвилину підхопився знову:

– Дозвольте!

– Сядьте, вам сказано! – вже гарикнув перший.

Підсумував перший несподівано (іншого такого підсумку я більше не пам’ятаю):

– Що ж, редакція «Дніпра» критики не сприймає. Розійдемося на цьому, поміркуємо, а висновки зробимо потім.

Ми пішли, гублячись у здогадах, чим все це має скінчитися. І ось через кілька днів заходить до редакції чоловік «з ліворвертом» при боці й вручає пакет: «Літер А. Суворо секретно». Треба сказати, що цією суворою секретністю комсомол бавився повсякчас, навіть рішення про передовий досвід, який потрібно розголосити якомога ширше, приносив озброєний кур’єр у військовому в пакеті під «літером А».

Доломан взяв припасовану спеціально для розкриття таких конвертів швайку й почав зривати п’ять сургучевих печатей та розгинати скріпки під ними. Дістав рішення й заглибився в нього. Та враз на моїх очах зблід, його плечі опустилися… Я підійшов і заглянув через плече. Останній абзац рішення було сформульовано приблизно так: «Мушкетик і Олійник критику визнали, а Доломан протиставив себе Центральному Комітету комсомолу». І далі вони таки виїли з редакції Доломана, чоловіка безмір виконавчого, точного, сумлінного за всіма пунктами та параграфами, насамперед спущеними зверху. А незабаром настала черга Бориса Олійника. Зокрема, били його за поему «Дорога», опубліковану в «Дніпрі», № 1 за 1967 р. Б. Олійник подав мені поему: «Візьмете на себе?». Я прочитав, порадив дві строфи викреслити підписав до друку. На ту поему заповзялося керівництво тодішньої Спілки письменників, в ній побачили натяки на певні особи, небезпечні узагальнення. У тому самому номері, якщо не помиляюся, була опублікована повість Романа Іваничука «Спрага», в ній прозоро вгадувався львівський ідеолог Маланчук, «ідейно слабкі» вірші Ю. Сердюка, а також моя стаття «Дніпро, 40». У статті я сумлінно проаналізував шлях «Дніпра» від «Молодняка», через «Молодий більшовик». Розпочатий мажорно, на піднесенні, потім він перевівся на розгрузлу, у баюрах і вибоїнах дорогу, яка вела до прірви. «Молодняк» включився в літературну боротьбу, в якій кожне угрупування спочатку доводило, що воно творить найталановитішу літературу, а далі, що воно найкраще служить справі робітничого класу, партії (а насправді – владі). «Молодняк» налітав на інших з особливим запалом. По тому дійшло й до нього, спочатку широким фронтом розгорнули вбивчу критику партійні та комсомольські газети, за ними – вищі структури. У кадебістських підвалах зникали працівники «Молодого більшовика», насамперед редактори, мені розповіли печально-курйозний випадок, коли чергового редактора, затвердженого на бюро ЦК комсомолу, заарештували, щойно він під’їхав на трамваї до будинку редакції.

Атмосферу, яка панувала в ті часи в літературі, дуже добре освітлює стаття Хатаєвича, тодішнього другого секретаря ЦК КП(б)У, вміщена в «Дніпрі» («Молодому більшовику») до сторіччя загибелі Пушкіна. Виступаючи перед письменниками, Хатаєвич назвав кількість розстріляних «ворогів народу» по кожній області, цифри страхітливі, й закінчив свою тезу так: «та не можна зупинятись на досягнутому». А далі проводив про те, що сто років тому загинув Пушкін і сказав: «Я даю вам завдання за наступний рік виховати двох Пушкіних». Ось такий чоловік керував усією ідеологією. Розповідають, як ще він був першим секретарем обкому (здасться, в Харкові чи Дніпропетровську), то любив проводити наради. Театр. Переповнений зал. Розсувається завіса. Довга пауза. З двох боків з-за лаштунків виходять дві шереги енкаведистів у шкірянках із маузерами на поясах, шереги стають з обох боків сцени. І – довга-довга пауза. Нарешті в глибині сцени з’являється Хатаєвич. Одна рука (напівусохла) висить проти живота, другою скидає в повітрі. Зал схоплюється: «Ура Хатаєвичу! Великому борцеві за справу Леніна-Сталіна слава! Ура! Ура!!! Ура!!!». Хатаєвич стоїть на трибуні. Ледве вигуки пригасають, скидає голову. І знову шалене ревисько. Врешті, по довгому часі, махає рукою – досить, наївся.

Отож «не можна зупинятися на досягнутому». Не зупинилися, загудів і він.

Цензура мою статтю добряче попсувала, але дещо й лишилося – принаймні на догану вистачило. Після розгляду на бюро ЦК того номера журналу й було звільнено з роботи Бориса Олійника. Коли ми повернулися із засідання до редакції, Віль Лігостов – завідувач відділу науки та культури – приступив до мене прикро: «Чому тебе не звільнили з роботи? Чому?» Мабуть, він гадав, що я перед цим ходив «нагору» й переклав усю провину на Олійника. «Не знаю, Віля, чому, – знічено відказую я, – їй-богу, не знаю. Мабуть, це скоро станеться». (Як у воду дивився.)

Олійник перед цим уже був увільнений з посади редактора журналу «Ранок». Щоправда, оформлено було це звільнення «за власним бажанням». Так обійшлося комсомольське керівництво з талановитим комсомольським поетом, удостоєним всіх комсомольських нагород, не покривлю душею – своїм улюбленцем, який на їхнє замовлення виступав на всіх комсомольських святах, фестивалях тощо.

Постать Бориса Олійника особлива на літературних теренах. Від парубійка, хлопчака з прим’ятим білявим «сільським» чубом за одним із шести столів у редакційній кімнаті «Дніпра» (а до цього газети «Молодь України») до одного з керівників Верховної Ради CPCP за столом президії, на кого по телевізору дивляться «всі народи» СРСР, і далі до керівника іноземної комісії у Верховній Раді України та члена політради опереткового ЦК КПУ. Це Жюльєн Сорель чи Люсьєн з «Втрачених ілюзій» в дещо іншій іпостасі. Здогадуюся, що вже тоді, коли І. Бойчак та інші хлопці з редакції підкепковували з нього: «Ти, Боря, мабуть, ще й не цілувався» чи «що нового накували твої ковалі?», і він усміхався, але думав, стискаючи під столом кулак: «ви ще будете всі отут у мене». Дружив він тоді з Анатолієм Шевченком, Олександром Лук’яненком, «крамольниками», це вони разом «рухали» журнал «Ранок» аж до Олійникового звільнення. Один час Б. Олійник вів у «Дніпрі» відділ прози, після «Ранку» працював заступником головного редактора. Був сумлінним, чесним працівником, і підтекстовку напише, й верстку вичитає, – талановитим, скромним поетом. Хоч в останньому дещо сумніваюся. Інакше – мало зрозуміла метаморфоза в