Читати книгу - "Дух джунглів, Алла Сєрова"

я достатньо спостерігав очі цієї панянки. Запевняю вас…

— Запевняйте, скільки вам влізе, та я знаю, про що говорю. Вона хитра, вміє мінятися.

— А пан Краузе?

— Гадаю, і він також. І той їхній третій теж — я вам кажу, всі вони не люди. До речі, ваша дружина висне на шиї в того молодика, просто дивитися соромно. Вам би, Френку, слід звернути увагу на поведінку своєї половини. Добропорядна жінка не повинна так поводитись.

— Це зовсім не ваша справа, Меріон. Добропорядна жінка — це передусім хороша мати, а про вас цього не скажеш.

— Ви просто огидні! Усі ви!

— Взаємно, Меріон.

Я регочу. Господи, невже варто було так мозолитися з цивілізацією, коли її кінцевий продукт має такий непривабливий вигляд? Бачили таке? Я рятую їхні шкури, а вони оголошують мене нелюдською формою, оббріхують, сваряться між собою… Ну, потрахається Луїс із Керрі — що з того? Що це змінить у долі світу? Сонце на землю впаде?

— Керрі, йди сюди.

Брекстон не підвищує голосу, та Керрі зіщулюється, а очі Меріон зловтішно блищать. Я сідаю біля Луїса.

— Як почуваєшся?

— Гадаю, добре.

Він стискає мої пальці. Ні, любчику, ламай кінцівки китаянці, мені таке не до вподоби. Я вивільняю руку.

— Скільки нам іще йти?

— Думаю, завтра будемо в приміській зоні. Торі…

— Що?

— Нічого. Просто так. Ти ревнуєш?

— Чого б це? Можеш спати з ким хочеш, що мені до того? Ти розумієш, яку дурницю ви з Едом встругнули?

— Так. Але знаєш, що цікаво? Нас питали про тебе. Нас лупцювали і питали про тебе. Ти навіщось була потрібна їм. До зарізу потрібна.

— Я?!

— Так. І я питаю себе: навіщо? Я певен, що ти нам не збрехала, ти вперше в цих місцях. Але в мене було таке враження, що в тих хлопців до тебе давні рахунки.

Ед сідає біля нас і обіймає мене за плечі. Іншим разом я б його стусонула, та не зараз. Мені тепло від його дотику. Я сиджу поміж ними, і мені тепло й затишно. Не так, як біля тітки Рози, по-іншому, та все одно.

— Дивно. Адже на літак я потрапила випадково. Маю на увазі саме цей літак. Я мала сісти на пароплав, та щось там змінилось, і мені наказали їхати в аеропорт, знайти цей літак і сісти на нього. Я вмовляла шефа, та марно. Я, власне, не люблю літати.

— Чим він мотивував свій наказ?

— Ну, він сказав, що в тутешньому консульстві відкликали лікаря, і мене тимчасово відрядили туди, доки не знайдеться хтось достойніший.

— Он як…

— Що, Еде?

— Нічого. Тільки знаєш, Торі, там у консульстві є кілька лікарів, то чому така гарячка? Може, хтось хотів, аби саме ти потрапила саме на цей літак.

— Але навіщо?!

— Не знаю. Справа в тім, що я теж випадково потрапив на цей літак — мав прибути в Ла-Пас на ранок, а завдання дістав по обіді, квитків не було, тільки цей рейс — о шостій ранку. І недорого.

Так, цікаво. А решта?

— Містере Брекстон, скажіть, чому ви полетіли цим рейсом? Що вам у Ла-Пас?

— Дивно, що ви спитали. Але я відповім. Мені треба не в Ла-Пас, а трохи ближче — до Ліми, але туди легше дістатися по землі. Мене викликав телеграмою мій пасинок — потрапив у халепу, як завжди.

— Ви передзвонили, щоб дізнатися, що за халепа?

— Куди? Він, мабуть, заплатив комусь, аби дали мені телеграму. А дзвонити туди — пропаща справа. Квитків не було, тільки цей рейс.

— А ви, Меріон? Ви вже літали цим літаком?

— Звичайно, ні. Маю власного, але щось там зламалося, та мала летіти, бо моя дочка Кейт телефонувала і сказала, що лежить у лікарні… Що ви хочете цим сказати?

— Ви впевнені, що дзвонила ваша дочка?

— Звичайно, а хто ж іще? Вона працює в ентомологічних експедиціях, її цілком могло сюди занести. Власне, було погано чути.

— Але ви повірили, що то ваша дочка?

— Звичайно! Вона ж мені сказала. І ще спитала, як здоров'я Гізера. Це наш собака. Я спочатку не збиралася їхати, — Кейт, зрештою, сама винна, — але потім подумала: вона моя дочка, я повинна…

— Он як. І чому саме цей літак?

— Бо наш зламався, а квитків не було! Тільки на цей рейс.

— Господи Боже! Що це все означає?!

До Брекстона дійшло. Скоро дійде до інших. Хтось заманив нас усіх сюди. Саме нас, саме на цей літак. Хтось отруїв пілотів. Або зламав бортовий комп'ютер. І ми впали тут. Звідки вони знали, що ми не загинемо? Не знали, але тримали напоготові сміттярів. От тільки ми з Едом сплутали їм карти. Убивати нас треба було всіх одночасно — або нікого. Бо якщо залишаться свідки, весь план летить шкереберть. Мабуть, стюардеса таки сама вдарилась головою. От бідолаха!

Я можу зрозуміти тих, хто хотів позбутися Меріон та Брекстона, — вони нажили собі чимало ворогів, з усього видно. Керрі та Джейк — так, за компанію, ліс рубають — тріски летять. Ну, Ед — хтозна, хто там зазіхає на його спадщину. А от кому завадила я? Багато років я не мала жодного стосунку до цивілізації. Я писала листи тітці Розі і мандрувала світовими нетрями, ніде надовго не затримуючись. Начебто й ворогів не маю, а от бач! Занадто складний план, аби просто прибрати кількох набридлих родичів. Ні, тут щось інше. Але що?

— Хто має якісь припущення, прошу висловлюватись.

Мовчанка тим гнітючіша, що навколо співають джунглі — на різні голоси, та ця пісня звучить у моїй душі. І мені здається таким дрібним те, що сталося, бо цей ліс — мій храм, і я не хочу йти звідси. Я залишуся тут, під оцим каменем, де ми розташувалися на відпочинок. Я гратиму з великими котами, плестиму вінки з орхідей, а потім, по смерті, блукатиму нетрями в тілі Сонячного Кота, а моє тіло проросте до сонця гінким деревом. I голос Та-Іньї вже не кликатиме мене ночами, бо ми будемо разом.

— А ви як думаєте, міс Величко?

О, манери Брекстона дещо поліпшились! Це прогрес.

— Гадаю, нас усіх хтось замовив. Або замовили різні люди тому самому кілерові. І той, аби не мозолитися з кожним окремо, вирішив одним рипом заладнати справу. Та трохи не вийшло. А може, це просто грандіозний збіг обставин — таке теж іноді трапляється.

— Слушно. — Брекстон посміхається. — До речі, ви так і не представили нам свого супутника.

Господи, тільки не це. Я, чорт забирай, зовсім не