Читати книгу - "3001: Остання одіссея, Артур Чарльз Кларк"

зберігає за людською расою право на презумпцію невинуватості…

А тепер, будь ласка, перевірте нейрошоломи. Це дуже щільний запис — верхній діапазон ультрафіолетового спектра, канал 110. Влаштовуйтеся зручніше, але переконайтеся, що ви на лінії прямої видності. Ось воно…

Розділ 35. Військова рада

Ніхто не попросив повтору. Одного разу вистачило.

Коли запис закінчився, запала коротка тиша. Тоді голова, доктор Оконнор, зняла нейрошолом, помасажувала блискучу голову й повільно сказала:

— Ти навчив мене вислову з твого періоду, який, здається, зараз дуже доречним. Ох і каша заварилася.

— Але бачить її тільки Боумен — Еалмен, — сказав один із членів Комітету. — Чи він справді розуміє, як функціонує щось таке складне, як Моноліт? Чи, може, увесь цей сценарій — витвір його уяви?

— Не думаю, що в нього багато уяви, — відповіла доктор Оконнор. — І все бездоганно збігається. Особ­ливо натяк на новий Скорпіон. Ми припустили, що то був нещасний випадок, а виходить, що то був вирок.

— Спочатку Юпітер — тепер Скорпіон, — сказав доктор Крауссмен, видатний фізик, якого в народі вважали реінкарнацією легендарного Айнштайна. Подейкували, що цьому також сприяла невелика пластична операція. — Хто наступний?

— Ми завжди здогадувалися, — сказала голова, — що МАТи за нами стежать. — Вона трохи помовчала, а тоді з жалем додала: — Яка лиха — неймовірно лиха! — вдача, що остання доповідь про нас була відправлена відразу після найгіршого періоду в людській історії!

Запала нова тиша. Усі знали, що двадцяте століття часто таврували фразою «Століття тортур».

Пул слухав не перебиваючи і чекав, коли з’явиться якийсь консенсус. Він не вперше був вражений якістю цього Комітету. Ніхто не намагався довести улюблену теорію, набрати дискусійних очок, роздути его: він не міг утриматися від порівняння з недружніми сварками, що їх дуже часто чув свого часу між інженерами й менеджерами Космічного управління, конгресменами й директорами від промисловості.

Так, людська раса, без сумніву, покращилася. Нейрошолом не тільки допоміг виполоти малопристосованих, а й неймовірно підвищив якість освіти. Втім, тут були й втрати — у цьому суспільстві траплялося дуже мало пам’ятних особистостей. Нашвидку він міг пригадати лише чотирьох — Індру, капітана Чендлера, доктора Хана й прикрої пам’яті Леді на драконі.

Голова дала дискусії вільно перетікати туди-сюди, поки всі не висловилися, а тоді почала підсумовувати.

— Очевидне перше питання — як серйозно слід сприймати цю загрозу — не варте того, щоб витрачати на нього час. Якщо це хибна тривога або непорозуміння, все потенційно таке серйозне, що ми мусимо виходити з того, що загроза справжня, поки не матимемо надійного доказу протилежного. Згода?

— Добре. І я не знаю, скільки ми маємо часу. Тож мусимо приймати за істину те, що небезпека дуже близька. Імовірно, Еалмен ще попередить нас якось у майбутньому, але тоді може бути запізно.

— Тож ось єдине, що нам треба вирішити: як захиститися проти чогось такого могутнього, як Моноліт? Згадайте, що сталося з Юпітером! І, вочевидь, з новим Скорпіоном…

— Я впевнена, що груба сила нічого не дасть, хоч нам, можливо, й варто дослідити цей варіант. Докторе Крауссмене, скільки часу потрібно для створення супер­бомби?

— Припускаючи, що проєкти й досі існують, тож дослідження не потрібні — може, два тижні. Термоядерна зброя доволі проста й використовує доступні матеріали — врешті-решт, її робили ще в другому тисячолітті! Але якщо хочеться чогось витонченого, скажімо, бомби на антиматерії або маленької чорної діри, ну, тут може знадобитися кілька місяців.

— Дякую, чи не могли б ви зібрати всю інформацію? Але, як я сказала, не думаю, що це допоможе. Безперечно, те, що використовує такі сили, зможе й захиститися від них. Отож… інші пропозиції?

— А домовитися не можна? — спитав хтось без особ­ливої надії.

— З чим… або ким? — відповів Крауссмен. — Як ми з’ясували, Моноліт — це, по суті, чистий механізм, який робить те, на що запрограмований. Можливо, його програма досить гнучка й дозволяє якісь зміни, але сказати напевне неможливо. Та й звернутися до Головного офісу ми не можемо — до нього пів тисячі світлових років!

Пул слухав не перебиваючи. Він нічого не міг дода­ти до дискусії, та й більша її частина була для нього заскладна. Він почав відчувати зрадницьке пригнічення. Чи не було б краще, думав він, зовсім не передавати цієї інформації? Тоді, якби це була хибна тривога, ніко­му б не стало гірше. А коли ні — ну, людство все одно не втратило б душевного спокою перед невідворотною долею, що на неї чигала, хоч би якою вона була.

Він ще перебирав ці невеселі думки, коли його увагу раптом привернула знайома фраза.

Один тихий член Комітету з іменем таким дов­гим і складним, що Пул ніяк не міг його запам’ятати, а ще менше — вимовити, раптом підкинув до дискусії два слова.

— Троянський кінь!

Настала така тиша, яку іноді називають «вагітною», а за нею — хор із «Як я про це не подумав?!», «Аякже!» і «Дуже добра думка!», поки голова, уперше за засідання, не закликала до порядку.

— Дякую, професоре Тіруньянанасампантамурті, — сказала доктор Оконнор, не затнувшись. — Можна попросити вас висловитися трохи докладніше?

— Звісно. Якщо Моноліт насправді є, як усі нібито вважають, за своєю суттю лиш машиною без свідомості, тобто має лиш обмежену здатність до самоспостереження, може бути, що ми вже маємо зброю для того, щоб його перемогти. Замкнену в Сховищі.

— І систему доставлення — Еалмена!

— Саме так.

— Одну хвилинку, докторе Т. Ми не знаємо нічого — абсолютно нічого — про архітектуру Моноліту. Як можна бути впевненим, що будь-що з коли-небудь створеного нашою примітивною расою, буде ефек­тивне проти нього?

— Не можна, але подумайте ось про що. Хоч би яким довершеним був Моноліт, він мусить підкорятися точнісінько тим самим законам логіки, які сформулювали Аристотель і Бул багато віків тому. І саме тому він може — ні, повинен! — бути вразливим до того, що замкнене в Сховищі. Нам треба скомпонувати їх так, щоб бодай один спрацював. Це наша єдина надія — якщо хтось не запропонує кращої альтернативи.

— Перепрошую, — сказав Пул, нарешті втративши терпець. — Чи не буде хтось такий люб’язний пояснити мені, що це за славетне Сховище, про яке ви говорите, і де воно є?

Розділ 36. Печера страхіть

Історія повна жахів: деякі з них природні, інші — створені людьми.

На кінець двадцять першого сторіччя більшість природних — віспа, Чорна смерть, СНІД, жахливі віруси, що чигають в африканських джунглях — були знищені або принаймні взяті під контроль розвинутою медициною. Однак відомо, що недооцінювати винахідливість матінки-природи нерозважливо, і ні­хто не сумнівався, що в майбутньому в неї знайдуться для людства інші неприємні біологічні несподіванки.

Тому залишити по кілька зразків усіх цих жахіть для наукових досліджень здавалося корисною засторогою — звісно, під ретельним наглядом, без жодної лазівки для втечі, щоб вони знову не наробили лиха людству. Але як можна бути абсолютно впевненим, що такої небезпеки немає?

Цілком зрозуміло, що в кінці двадцятого століття, коли запропонували, щоб центри з контролю хвороб у Сполучених