Читати книгу - "Фундація та Земля"

немає, — різко мовила Блісс.

— Немає, — погодився Тревіз із дивовижною незворушністю.

Пелорат повільно видихнув:

— Ох, це дуже погано, Ґолане.

— Чекайте, не панікуйте, — сказав той. — Я й не очікував побачити тут зірку.

— Ні? — приголомшено спитав Пелорат.

— Ні. Я казав вам, що це не сама Галактика, а комп’ютер­на мапа Галактики. Якщо справжньої зірки не було нанесено на мапу, ми її не побачимо. Якщо планета називається Забороненою і називалася так двадцять тисяч років, є шанси, що її не фіксували на картах. І, мабуть, таки не фіксували, бо ми її не бачимо.

— Ми можемо не бачити її, бо її не існує, — сказала Блісс. — Компореллонські легенди можуть помилятися, або ж координати можуть бути хибні.

— Це правда. Однак зараз комп’ютер, встановивши точку, де вона могла бути двадцять тисяч років тому, здатен приблизно визначити, які мають бути теперішні координати. З поправкою на час, яку я міг зробити, лише скориставшись зоряною мапою, ми тепер маємо змогу перемкнутися на справж­нє зоряне поле самої Галактики.

— Але ви припустили, що Заборонений світ рухався із середньою швидкістю. Що як вона не була середньою? У вас зараз не було б правильних координат?

— Справді, але з поправкою, якщо припускати середню швидкість, ми майже точно поцілимо до реального місця розташування ближче, ніж якби взагалі її не робили.

— Ви на це сподіваєтесь, — із сумнівами мовила Блісс.

— Саме так. Сподіваюся. А тепер гляньмо на справжню Галактику.

Двоє глядачів напружено спостерігали, поки Тревіз тихо розповідав (можливо, щоб зняти власну напругу й відтягнути момент істини), ніби читав лекцію:

— Справжню Галактику осягнути набагато важче. Комп’ю­терна мапа — штучне утворення, у якому можна прибрати непотрібне. Якщо огляд затуляє туманність, я можу її прибрати. Якщо кут незручний для моєї задумки, я можу його змінити. Однак справжню Галактику я мушу сприймати як є, і якщо мені хочеться змін, необхідно фізично переміститися в просторі, що забере набагато більше часу, ніж налаштування мапи.

Поки він говорив, на екрані постала зоряна хмара, настільки рясна окремими вогниками, що скидалася на нерівну купку пороху.

— Це широкий кут огляду на сектор Чумацького Шляху, — пояснив Тревіз, — і мені, звісно, потрібен передній план. Якщо я розгорну передній план, то задній проти нього потьмяніє. Точка координат розташована достатньо близько до Компореллона, тож я маю зуміти збільшити масштаб до такого ж, який був на мапі. Просто дайте мені сформулювати необхідні інструкції — це якщо я зможу достатньо довго зберігати здоровий глузд. Зараз.

Зоряне поле спішно розгорнулося, виштовхавши за край тисячі зірок, тож у спостерігачів виникло таке реальне відчуття руху до екрана, що всі троє автоматично відхилилися, ніби у відповідь на поспіх уперед.

Повернулася стара картинка, не така темна, як на мапі, але шість зірок виднілися там само, де й до цього. А ближче до центру була ще одна зірка, що сяяла набагато яскравіше за інші.

— Он вона, — зачаровано прошепотів Пелорат.

— Може бути. Накажу комп’ютеру проаналізувати її спектр. — Запала не дуже тривала пауза, потім Тревіз мовив: — Спектральний клас G-4; це означає, що вона не дуже яскрава і менша за сонце Термінуса, але яскравіша за сонце Компореллона. А жодну зірку класу G не мали забирати з мапи Галактики. Оскільки із цією саме так і вчинили, маємо очевидну ознаку того, що довкола неї може обертатися Заборонений світ.

— Чи може зрештою виявитися, що навколо цієї зірки не обертається жодної населеної планети? — спитала Блісс.

— Гадаю, може. У такому разі спробуємо знайти два інші Заборонені світи.

— А якщо інші два теж виявляться фальшивою тривогою?

— Тоді спробуємо щось інше.

— Наприклад?

— Якби ж я знав, — похмуро озвався Тревіз.

Частина ІІІ

Аврора

Розділ восьмий

Заборонений світ

1

— Ґолане, ви не проти, якщо я спостерігатиму? — спитав Пелорат.

— Анітрохи, Янове.

— А якщо ставитиму запитання?

— Прошу.

— Що ви робите?

Тревіз відірвав погляд від екрана:

— Мені треба виміряти відстань до кожної зірки, яка здається близькою до Забороненого світу на екрані, щоб визначити, наскільки близькі вони насправді. Необхідно знати їхні гравітаційні поля, а для цього мені потрібні маса та відстань. Без них я не можу бути певний у точності стрибка.

— Як ви це робите?

— Ну, координати кожної зірки, яку я бачу, є в банках пам’яті комп’ютера, і їх можна конвертувати в координати за компореллонською системою. А ті, своєю чергою, можна підкорегувати згідно з поточним місцем розташування «Далекої зірки» у космосі відносно компореллонського сонця, і так я отримаю відстань до кожної. Усі ці червоні карлики на екрані здаються доволі близькими до Забороненого світу, але деякі можуть бути значно ближчими, а деякі — значно дальшими. Розумієте, нам потрібне їхнє тривимірне положення.

Пелорат кивнув.

— І у вас уже є координати Забороненого світу…

— Так, але цього недостатньо. Мені потрібні відстані до інших зірок із точністю десь до відсотка. Сила їхнього тяжіння поблизу Забороненого світу незначна, тож невелика похибка не матиме відчутного значення. Але сонце, навколо якого обертається чи може обертатися Заборонений світ, має поблизу того надзвичайно сильне гравітаційне поле, і відстань до нього необхідно визначити, можливо, в тисячу разів точніше, ніж до решти. Самих цих координат буде недостатньо.

— То що ви тоді робите?

— Вимірюю гадану дистанцію Забороненого світу, чи, точніше, його зірки, від трьох сусідніх зірок. Вони надзвичайно тьмяні, треба чимале збільшення, щоб узагалі їх розрізнити. Найпевніше, ці три розташовані дуже далеко. Тоді ми утримаємо одну із цих трьох зірок у центрі екрана й стрибнемо на десяту парсека під потрібним кутом до Забороненого світу. Ми можемо зробити це достатньо безпечно, навіть не знаючи відстані до доволі далеких зірок. Центральна зірка, на яку ми рівняємось, після стрибка досі буде центральною. Дві інші тьмяні зірки, якщо вони справді дуже віддалені, помітно не змінять своїх положень. Однак Заборонений світ розташований досить близько, щоб змінити видиме положення за паралактичного зміщення. За розміром зміщення ми можемо визначити відстань до нього. Якщо я захочу перевірити ще раз, то оберу три інші зірки та спробую знову.

— Скільки часу це все забере?

— Не дуже багато. Важку роботу виконує комп’ютер. Я просто кажу йому, що робити. От на що час справді потрібен, так це вивчити результати й переконатися, що вони правильні, що мої вказівки не спотворили об’єктивність результату. Якби я був одним із цих шибайголов з абсолютною вірою в себе та комп’ютер, усе тривало б усього кілька хвилин.

— Справді приголомшливо, — мовив Пелорат. — Подумати тільки, скільки комп’ютер для нас робить.

— Я весь час про це думаю.

— Що б ви робили без нього?

— Що б я робив без гравітаційного корабля? Що б я робив без астронавтичної освіти? Що б я робив без двадцяти тисяч років гіперпросторових технологій до мене? Важливо те, що я — це я, тут і зараз. Припустімо, нам треба було б уявити себе ще через двадцять тисяч років.