Читати книгу - "Майбутній мій, Юлія Бонд"

– А скоріше можна?

Не витримую дотику його пальців до своєї шкіри, а ще подиху, що колише волосся на моїй потилиці.

– Поспішаєш до татка? – Посміхається Макс і в мене лопається терпіння.

Круто розвернувшись, опиняюся до хлопця обличчям і відводжу руку назад, щоб зарядити на розмах долонею по нахабній морді Макса.

– Не смій, – застерігає Макс, але я все ж таки вліплюю йому дзвінкого ляпаса.

Потираючи ударену щоку, хлопець дивиться на мене нищівним поглядом, а я починаю повільно відступати рівно до тих пір, доки мої стегна не впираються в стіну.