Читати книгу - "Не повертай мене, Джулія Рейвен"

Глава 10.3.

 Ян

Божевілля — єдине, чим я керувався, коли з оглушливими криками кинувся до натовпу. 

Я стрімко біг, не розбираючи дороги, і репетував до хрипоти в голосі, бо не міг повірити, що це справді моя Мія. Недбало розштовхавши мимовільних свідків, я завмер над дівчиськом кам'яною брилою. Звук розпачу застряг у горлі гострим прутом, і я видавив із себе сипле, ледь чутне:

— Це не вона...

Лячно схожа за типажем і фігурою, але точно не вона. Полегшений видих змінюється нападом істеричного сміху. 

— Це не вона... Не вона, — бурмотів задоволено, потираючи скроні, — слава небесам! — але, зустрівшись із витягнутими обличчями людей, різко запнувся. — Вибачте, це нервове.

Залившись фарбою сорому, я уявляю, як це виглядало збоку: невідомо звідки прибіг ідіот і тішиться над трупом.

— Це нервове, — голосніше повторив застиглій юрбі. 

— Хлопче, ти хворий? — наперед виступив чоловік сорока років у картатій сорочці та бежевих бриджах. Він повільно затяг сигарету, видихаючи їдкий запах дешевого тютюну прямо мені в обличчя. — Ти хто до біса такий?

— Я шукаю наречену, — впевнено промовив, ігноруючи хамський жест. Зараз не час сваритися та наживати собі ворогів. І так стільки зайвої уваги привернув. — Зникла вранці. А бабуся, — рукою махнув у бік її будинку, — сказала, що в лісі дівчину знайшли. Мертву, — додав із запізнілим жалем. 

— Та яка ж вона мертва, — хрипко розреготався чоловік, і натовп, синхронно підтримавши його настрій, теж вибухнув гучним сміхом. 

Як доказ, що вона жива, блондинка смачно захропла, чим ще більше розвеселила оточуючих.

Я шоковано озирнувся. Що тут нахрін відбувається? 

Збіговисько місцевої секти? Чи наближається групове загострення?

Я позадкував, намагаючись непомітно звалити.

— Онучка моя, міська, самогон вкрала, і… і… — задихаючись зі сміху, промовив чоловік, помітивши мою реакцію, — не розрахувала сил — пів літри сорокаградусного напою вразили її наповал. Прокинеться, ох як вихопить від мене люлів! — з награною грізністю в голосі він помахав кулаком.

— Ясно, — внутрішньо зібравшись, зобразив подобу посмішки, — ну так мою наречену ви не бачили?

— Може до райцентру поїхала? Сьогодні якраз автобус був.

— Так, мабуть, — розгублено погоджуюсь, — виїхала, не попередивши мене.

Чоловік ще щось говорив, активно жестикулюючи руками, але я нахабно відвернувся і на ватних ногах поспішив куди подалі.

Сука! Ненавиджу втрачати контроль над собою. Немов субтильний старшокласник бішуся через коротку спідницю. У Мії чудово виходить виводити мене з себе. Вона навіть особливо не намагається.

Та що таке блд відбувається? Невже повернулася до чоловіка?

Адже вона не могла так вчинити… Без пояснень кинути мене та назавжди зникнути.

Не розбираючи дороги, я біг і біг, ковтаючи сірий пил. Злість, нерозуміння затьмарили мені розум, і я зупинився лише тоді, коли побачив знайомі ворота. 

Судорожно вдихнув повітря, перевівши збите дихання. Входити у двір не хотілося, знаючи, що Мії я там точно не побачу. 

Та й взагалі, чи побачу я її колись ще?

Поплескавши по кишенях штанів, вивудив звідти пачку цигарок і підкурив одну. Дурна звичка, яка рятує від божевільних вчинків. 

Я зробив глибоку затяжку шкідливого диму і поринув у роздуми. Моє тіло пробивало грубим тремтінням від люті і... образи?

Якого біса я так зациклився на ній? Захотіла повернутися до багатого чоловіка — полотном дорога!

Задовбала! Усі думки зайняла своєю важливою персоною!

Думаю, забути мені її допоможе старий добрий Джек Деніелс, так вдало куплений у придорожньому міні-маркеті.

Як знав, що треба запастись бухлом.

Проковтнувши з дозою нікотину наплив роздратування, я викинув недопалок і вальяжно покрокував у двір.

Тільки мої плани вкотре пішли прахом. 

Перед моїм поглядом постала заплакана Мія і зла як сто чортів Емма.

— Ти знаєш, де вона була? — випереджає моє запитання Емма, несильно струшуючи її за плечі.

Я мовчав, свердлячи сердитим поглядом нестерпне дівчисько. Але та лише схлипувала, винувато ховаючи очі.

Хотілося закинути її собі на плече, потягнути до ставка і надавати по її бідній дупі за те, що змусила нас всіх так переживати. Але не зміг. Бачив, що її щось гризе. І вона, як завжди, вляпалася в якесь лайно.

— Іди за мною, — з напускним спокоєм коротко наказую Мії і прямую до добре знайомого виноградника, подалі від людських очей. Судячи зі здавленого плачу позаду, вона беззаперечно рушила за мною.

— Ян, ти їй так усе спустиш із рук? — у спину мені прилетіла гнівна фраза Емми.

— Я сам із нею розберуся, — різко попереджаю, втрачаючи залишки самовладання, — не втручайся. 

— Чудово, — вигукує вона невдоволено, — просто чудово!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍