Читати книгу - "Віддана босу за борги, Марк Логан"

13.2

Відкинувши емоційні думки, витягую бордовий костюм. 

Спершу мені хочеться одягнути щось буденне чи просто сукню, але я змінюю свою думку. Чи поруч Стас, чи ні — я власниця свого бізнесу. Я господиня свого життя. І маю триматися на рівні до кінця. 

Провівши паралель, розумію, що у нас з Дороніним суто ділові відносини, тому і відповідний стиль. Тож за допомогою одягу варто підкреслити свій статус у цьому домі. 

Я тут не вдома. Цей дім — моя клітка. Тому домашній стиль сюди ніяк не вписується.

Сукня? Це надто святково, як на мене. А де у замкнутому колі є свято? 

Дивлюся на дисплей телефону. У ньому все без змін. Жодних дзвінків, жодних повідомлень. Навіть з роботи ніхто не писав. І мені б радіти, адже дають раду, але це трохи  розчаровує. Вперше у житті мені хочеться, щоб дівчата щось напартачили і їм була потрібна моя негайна присутність. Тоді б я змогла вилетіти з клітки хоч на короткий період. Хоч на коротку мить забутися й обманути себе, наче нічого не сталося. 

— Заходьте, — відповідаю на стукіт у двері.

— Пані Тетяно, через десять хвилин буде подана вечеря, — повідомляє Анна й одразу ж зникає.

Взявши до рук рум’яна, наношу останні штрихи. 

На мені рідко коли можна бачити суворий макіяж, адже для мене кожний день, як свято, але відтепер все у минулому. 

Прокручую помаду і наношу тон на губи. Бордовий. Під тон костюма. 

На ноги взуваю туфлі. Оглядаю себе у дзеркалі та не впізнаю — від розбитої жінки не залишилось і сліду. Нагадую собі стерво, хоча такі риси характеру в мені не живуть, але, як доводить життя, потрібно бути готовою до всього.

Спустившись вниз, присідаю на крісло. Доронін вже займає своє, і поки на стіл не поставили першу страву, чоловік невідривно дивився у свій гаджет. Я тільки раз зловила його погляд на собі — у ту мить, коли увійшла до їдальні. 

Швидкоплинний, але такий, що кров у жилах холоне. Є чоловіки, про яких кажуть, що вони здатні вбити поглядом. Андрій — один із них. 

— Смачного, — вирішую першою розірвати гнітючу тишу.

— Смачного, — гулко відповідає чоловік. Тихе цокання столових приладів порушується дзвінком на телефон Дороніна.

— Так, — відкидається на спинку крісла. Бере в руки келих з вином і робить короткий ковток. 

Не розумію чому, та я невідривно слідкую за його рухами, не вловлюючи суті розмови. Але кінець таки чую: 

— Три квитки до Лісабону. 

Мені кортить запитати, коли саме виліт і на скільки часу. Адже це означає, що я буду мати трішки волі. Ну не замкнуть же мене у домі! Але Андрій не дає можливості навіть помріяти!

— Сподіваюсь, ти ще не встигла розкласти валізу?

— Встигла, — байдуже знизую плечима

— Тоді складай назад, — оголошує. — Ми летимо у Лісабон.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍