Читати книгу - "Оманливе кохання, Ангеліна Кріхелі"

Глава 24

Усього два слова. Варя дивилася на екран свого телефону як зачарована. «Приїжджай, безпечно». Якщо безпечно, то чому не зателефонував? Не сказав, що кохає, що зустріне і де саме зустріне.

Так, він завжди стриманий у словах, від нього складно почути солодкі зменшувально-лагідні звернення. Та й не підходять вони йому. Буває так, що людині не личить якась манера поведінки, виглядає неприродно. Ось і Сашко, напрочуд ніжний, уважний, пристрасний коханець, вдень дбайливий, але стриманий у словах.

Може, розлюбив? Тоді навіщо кличе?

– Якщо не поїду, то не взнаю, – вирішила Варвара і почала збирати свій нехитрий скарб.

Вона щиро пишалася ним. Так швидко зуміти вирішити проблему такого масштабу. Він справді геніальний, хоч і такий молодий. Дівчина анітрохи не сумнівалася в ньому. Але нескінченно сумнівалася у собі. Чи зможе стати йому гідною парою? Чи не набридне?

– Навіщо ти це зробила? – скрушно похитав головою Олександр, дивлячись на Еллу, що сиділа навпроти із задоволеним виглядом.

Треба визнати: новий імідж їй був дуже до вподоби, робив ще чарівнішою і привабливішою. Він не став би цього заперечувати з естетичних міркувань. Але такою вона була не для нього. Серце його було знесилене стражданнями за єдиною та коханою Варварою.

– Б’юсь об заклад, що вона не ризикне сюди поткнутися і чекатиме твій дзвінок, – грайливо посміхнулася Елла.

Справжнє ім’я дівчини ще незвично різало слух, хоч і було співзвучне з фальшивим.

– П’ять хвилин тому ти намагалася сперечатися зі мною, що вона б нізащо не ризикнула собою, щоб приїхати без звістки від мене, – хмикнув Сашко. – Чого ти добиваєшся? Що намагаєшся довести?

Після того, як молодик відмовився сперечатися, що Варя не витерпить і приїде чи не приїде без його дзвінка, Елла заявила, що в кімнаті холодно, і зажадала чаю. Поки він наївно заварював своїй несподіваній гості зігріваючий напій, вона встигла відправити Варі СМС.

Олександра взяла досада, адже вона позбавила його можливості повідомити важливу новину самому. Але водночас був вдячний, оскільки сам міг ще довго тягнути із приїздом коханої, постійно сумніваючись, чи спіймали всіх спільників вітчима. Якась небезпека досі зберігалася.

– Ну вибач, – Елла, без докорів сумління, знизала плечима.

Короткі кучерики підстрибнули і лягли на свої місця.

– Ти ж сумуєш за нею. А вітчим уже сидить. Немає сенсу зволікати й надалі.

Сашко із сумнівом глянув на дівчину. Йому здавалося, що розуміє її справжні мотиви. Вирішив перевірити свої припущення.

– Гаразд. Я навіть вдячний. Сам би ще довго сумнівався, – сказав і пильно подивився в її очі. – Не хочеш дізнатись, де Ростислав і що з ним?

Елла примружилася, скривилася, ніби з’їла дольку лимона.

– Нехай про нього Ельвіра хвилюється, його дружина. Яку він ніколи не кохав і не цінував по-справжньому, – ображено буркнула співрозмовниця. – Я вільна дівчина. І жодного відношення до нього не маю.

– Та ну! – посміхнувся Олександр, переконуючись у правильності своїх здогадів. – Паспорт – не вся реальність. Минуле гумкою не зітреш.

– Хто б казав, – пирхнула вона, але задумалася над почутим. – Я завтра їду, – серйозно сказала дівчина в очікуванні його реакції.

– Куди? – Сашко спохмурнів.

Він постійно почувався незручно від різких змінїї настрою.

– Це неважливо, – відмахнулася Елла.

Вона все ще не вирішила, куди саме поїде, якщо він все ж таки не спробує її зупинити. Грошей їй вистачить надовго. Відкладала на рахунку на своє справжнє ім’я. Але квиток ще не купила.

– Головне, ти прийдеш провести?

Сашко задумливо провів долонею по ребру стола. Зовиця несподівано опинилася на його боці барикад у битві зі справжнім чудовиськом. І він був за це дуже вдячний. Але розумів також, що зробила вона це аж ніяк не безкорисливо.

По-перше, звісно, особисті інтереси. По-друге, він сам.

Для нього не характерні зарозумілість і самовпевненість, але тільки сліпий не помітив би, що вона збрехала в аеропорту, коли сказала, що кохання до нього залишилося в минулому. То як же вчинити, щоб не поранити її, але й не давати хибних надій?

Не просто так вона з’явилася до нього пізно ввечері і просиділа до глибокої ночі, бурхливо обговорюючи деталі арешту тепер уже колишнього свекра.

– О котрій годині твій поїзд? Чи літак?

Елла миттєво схопилася за підказку.

– Потяг. Я надішлю тобі час у повідомленні. Не пам’ятаю. Подивлюся на квитку, – відчайдушно брехала вона, намагаючись згадати, о котрій годині приїде Варвара.

Дівчина чудово розуміла, що варто суперниці з’явитися на горизонті – і Сашко вже назавжди стане недоступний для неї.

– Елло, дякую тобі за допомогу, – кивнув чоловік.

Вона сумно посміхнулася.

– Зрозуміла. Дякую, звалюй, втомився… – глянула на годинник у своєму ґаджеті, вкритому діамантами, – єдине, що залишилося з минулого життя. – Пізній час. Я засиділася. Справді, час спати, – мляво глянула з-під вій, натякаючи, що йти для цього не обов’язково.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍