Читати книгу - "Мала, Ліана Меко"

16

Коли я була маленькою, батько неохоче проводив зі мною час. Він був із тих чоловіків, які не вважають за необхідне приділяти час дитині - для цього є мами. Але треба віддати йому належне: плавати навчив мене саме він.

Методи в нього були по-справжньому варварські: завести на глибину і кинути, захочеш жити - випливеш. Психологічна травма була мені забезпечена, але він все ж досяг бажаного - плавати я вміла. І, виходить, тільки завдяки його дикунським урокам, я змогла врятуватися сама і змогла врятувати Назара.

Як згадаю це моторошне відчуття польоту, відчуття невагомості та жах, що накотився, коли вода зустріла нас холодними обіймами, досі аж трусить. Кадри цієї жахливої аварії намертво закарбувалися в пам'яті, врізалися і застигли, так що не прибрати, не викреслити, не заглушити навіть на півтона.

Я пам'ятаю все в найяскравіших подробицях. Як злетіла і в повітрі перекинулася машина, як тіло Назара, немов знекровлене, неживе, закрутилося по салону - він не пристебнувся. Як темний вир поглинув нас.

У першу секунду серце моє завмерло від жаху й усвідомлення швидкої смерті. Я відчула, як паніка ковзає по шкірі, але мені якимось чином - досі дивуюся, як - вдалося її відігнати. Це просто диво, що мені вдалося зберегти самовладання.

Коли вода почала швидко заповнювати салон, я, не гаючи ні секунди, відстебнула ремінь безпеки і вибралася з машини. Потім, не без зусиль перебралася вперед, хапнула повітря і пірнула. На той час машина вже повністю занурилася у воду.

Ривками пробиваючи темряву, я працювала руками, і скоро змогла схопити Назара за передпліччя. Тіло його відчувалося безпорадним, і занадто легким, на секунду я злякалася, що запізнилася, але одразу ж змусила себе взяти в руки і не піддаватися страху. Із силою, про яку я навіть не підозрювала, я смикнула бездиханне тіло і витягла з машини. Поштовх угору, і я виринула на поверхню.

Повітря, солодке і гірке водночас, різким ударом наповнило мої легені, я закашлялася, на секунду втратила орієнтири, а потім, швидко запрацювавши ногами, попливла до берега, утримуючи правою рукою тіло чоловіка.

На березі вже зібрався натовп, люди бігали, метушилися, щось кричали. Кілька чоловіків кинулися у воду і допомогли мені витягнути Назара. Поки я, впавши на коліна від безсилля, кашляла, відпльовувалася і переводила дихання, хтось почав робити йому штучне дихання і непрямий масаж серця.

Я підповзла до Назара й обхопила його ліву долоню рукою. Почала молитися, щось бурмотіти, благати його не вмирати, погрожувати, потім плакати. Думки, почуття, звуки, картинки, - усе змішалося в якийсь моторошний калейдоскоп без кінця і краю. У мене страшенно боліло й калатало в ознобі все тіло, по скроні стікала кров - схоже, розбила голову, але я не відчувала болю, я невідривно дивилася на груди Назара, намагаючись вловити хоч найменший рух, мене хвилювало лише його дихання, лише його життя.

Коли його грудна клітина нарешті почала рухатися, він захрипів, а з рота виплеснулася вода, хвиля полегшення, змішана з адреналіном, затопила мене. Остаточно знесилившись, я впала поруч із Назаром і заплющила очі.

Усе, що відбувалося після, - швидка, лікарня, лікарі, - я пам'ятаю погано. Пам'ятаю, що мені зашивали лоб - біля межі волосся з правого боку було сильне розсічення, пам'ятаю, що Назара забрали в реанімацію, і я, всупереч вимогам лікарів, подалася за ним. Щось кричала, щось вимагала, кудись ломилася. Плакала і валялася під дверима реанімації, здається, там же й заснула.

Потім приїхала мама, вона заспокоювала мене, просила поїхати додому, але я впиралася. Піддалася на її вмовляння і дозволила забрати себе лише після того, як Назара перевели у звичайну палату, і лікар сказав, що його вдалося стабілізувати і він скоро прокинеться.

Отямуватися я почала тільки наступного дня - коли проспала цілих чотирнадцять годин. Тіло ломило, голова гуділа, але свідомість була напрочуд ясною. Першим ділом я схопилася за телефон і зателефонувала лікарю. І тільки після того, як він запевнив мене, що стан Назара задовільно стабільний, дозволила собі вибратися з ліжка і поснідати. Хотілося поїхати до нього, на власні очі переконатися, що з ним усе гаразд, та й якщо чесно... просто побачити. Але я заборонила собі. Я собі пообіцяла. Більше ні кроку не ступлю в його бік, пальцем не поворухну, навіть поглядом не дам приводу думати, що готова його пробачити так просто.

Так, можливо, на ділі, варто йому лише поманити - я, не роздумуючи, кинуся в його обійми, але показувати цю свою слабкість ось так одразу, я вже точно не маю наміру.

Те, що він пошкодував про свою дурну брехню, я анітрохи не сумнівалася: його вчорашній зовнішній вигляд і стан досить красномовно свідчили про неабиякі душевні баталії.  І я чомусь була впевнена, що страждання ці були пов'язані зі мною - він абсолютно точно пошкодував про те, що відштовхнув мене, і тому мучився.

Не знаю, чи приведуть до чогось ці його муки, чи переосмислить він своє рішення, чи зможе побороти впертість. Точно знаю, що нав'язуватися і підштовхувати його більше ні до чого не буду. Де врешті-решт моя гідність? Я кохаю, він - майже напевно теж закоханий. І стоїть між нами тільки його дурість.

Це, звісно, прикро, але дурість - не байдужість. Вона не ранить. Тож я не страждала. Трохи сумувала, багато мріяла, фантазувала. Але не страждала. Не маялася, не накручувала себе. Просто чекала.

Очікування стало моїм вірним другом, постійним супутником. Але я відчувала, буквально нутром відчувала, що скоро це зміниться.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍