Читати книгу - "Подаруй мені себе, Ксенія Демиденко"

ГЛАВА 16 НІНА

Тато на мою заяву, що перехотіла заміж виходити, відреагував спокійно. Ну як спокійно, побурчав, звинуватив усю молодь у безвідповідальності, невмінні свідомо підходити до створення родини, безалаберності, розхлябаності, неорганізованості, безсистемності, що призводить до хаосу й сум’ятиці в усьому Всесвіті. Армагедон на землі саме через безтолкову молодь настане. Конкретно мені розмалював шикарну перспективу залишитися у старих дівках або стати дружиною такого ж бовдура, як і я, бо усіх  класних мужиків розберуть прямо у мене з-під носа, поки я буду повільно шмарклі жувати. Батькові монологи – то щось із чимось. Він навчився виступати на своїх засіданнях та нарадах. 

 Я лише слухала його якісний монолог, достойний «Гамлета», не перебивала, кивала головою й чекала, коли ж він висловиться. Висловився й запитав:

—     Іспит по водінню здала? – а це вже інша опера чи то оперета, і краще аби далі розказував, яка непутяща у нього доця, бо я саме згадала, що за іспит  знову забула, тричі. Вже тиждень, як регулярно забувала.

—    Ні. Розумієш, тату, там така історія…- довелося викручуватися, як вужику з-під корча. Згадала й колоквіуми, і перездачу заліку на минулому тижні. Змалювала картинку своєї  повної цілодобової зайнятості.

—    Так, харе відбрехуватися. Тобі переносили тричі іспит. Не з’явишся  у вівторок – скажу Ромичу –  нехай тачку забирає. До речі, він обіцяв тебе довчити після тих  халтурщиків. Що таке тридцять годин  керування машиною? Тьфу! Не серйозно! Дзвони, нехай на вихідні готується, - думаю, батько з дядьком Ромою хотів на рибалку сходити чи шашликів посмажити. Я – так, просто привід.

—    Сам дзвони, ми трохи посварилися,- зізналася батьку. З того дня, як я вискочила з дядькової машини, жодного разу не подзвонила, не написала смски й не відповіла на його численні дзвінки.

—    І що ж це він такого утворив, щоб ти на нього наїжачилася? Кинула Вадіка – чорт з тобою, а Ромич до чого? Дзвони й не викабенюйся!

Як слухняна донька, я подзвонила, але він трубку не взяв, через п’ять хвилин настрочив смс «нарада».  Раніше він переривався на будь-якій нараді й говорив. Тепер значить ігнор? Я реально образилась і вимкнула телефон.

—    Дівчата, на вихідні їдемо на дачу до дядька Роми, - оголосив через годину тато,  значить – домовилися й без мене. – Таня, у тебе два дні на одужання. Ніна увімкни телефон і не дуйся, старою скоро станеш!

 Було б непогано трохи постаріти. Проблема віку відпала б, і наші стосунки з дядьком Ромою не здавалися йому ненормальними.  Усе якось останнім часом йшло шкереберть.

А тут ще Танька захворіла невчасно. Світлана Леонідівна виселила її в зал і натягла на писка марлеву пов’язку, щоб  нікого не заразила, але ж Танька – особина дико суспільна, тому довго в  резервації не витримала. Нормальні люди як хворіють? Правильно, у ліжку з термометром під пахвою, чаєм у руках, пігулками у роті. Танька день присвятила своєму улюбленому серіалу «Древні», витріщившись в екран, як маніакальний зомбак, а потім видряпала десь на університетському сайті інформацію, що проходить конкурс хорорних оповідань і вирішила стати великою письменницею, мовляв, давно леліяла свій макропотенціал. Ну-ну…

—    Ляж, поспи, все одно ваша заучка Леся переможе. Вона у вас негласна поетеса і прозаїк, - чомусь Світлана Леонідівна Таньці весь час  крила підрізала, як ото гусакам, щоб з двору не полетіли у мандри, до країн далеких. Таке підсвідоме материнське бажання не відпустити  своє дитя у життя. Мій тато мріє навпаки – аби мене випхати заміж, дякую, що хоч не за кого попало.

—    Пиши, Тань, у Леськи нема твого креативу,- надихаю, аби чимось займалася, а то ж бездіяльна Таня – це мій головний біль. Почне читати журнали, оті дибільні статті «Який актор підходить вам у чоловіки?» Та жоден! Таня вичитала, що їй Дольф Лунгрен, знайшла в інтернеті хто це, роздивилася і  опечалилася – на горизонті таких немає, а Дольф живе далеко, ймовірність його зустріти – нереальна. Може б і комплекс який по ходу виробила, якби не була  зациклена на проблемі «Як стати письменницею?».

—     Мамка права, у мене буде купа помилок, а Леся самому Шкварову  з мови іспит на сто балів здала, - викабенювалася Танька, напрошувалася на компліменти.

—    Ніхто не зверне уваги на твої помилки, коли сюжет затягне так, що за вуха не відірвеш. Пиши! Я потім попрошу свою вчительку помилки виправити, - реально я готувалася нести прямо Толіку Неліпову, він редактором у дитячому журналі працює, щоб не лише помилки, а й все, що можна, поправив, все, що  треба  - додав, зробив конкурентоздатний твір, що на 99,9% має перемогти у будь-якому конкурсі.
 
Протягом години  Танька щось активно друкувала на своєму ноутбуці, сміялася, лаялася, з’їла пів кіло цукерок «Пташине молоко», але на відсутність натхнення дякувати не жалілася.

—    Мені не шкода, доню, але діабетом пахне, - забрала Світлана Валеріївна кульок з цукерками. Невгамовна жінка.

—    Моєму мозку потрібна глюкоза! І ферменти щастя! А вони  в морозиві та шоколаді! Ма, поверни провіант,- репетувала Танька.  Мама не повернула. Танька випросила у мене «Баунті», але солодким зарядилася.

За годину Танька щільно натягла на свою фізію маску( це щоб мене не заразити), приперлася до мене в кімнату й прочитала початок свого блокбастера:

—    Заціни. Синьожовтозелений зомбак Лері, витріщивши свої офігезні беньки, що теліпалися десь у районі щік, напружено вирячився на Лізу. У бідолашної Лізи стався інфаркт. Ні, мікроінфаркт. Ну як? Бомбезна інтрига?

—    Суцільна інтрига, Тань. Звідки взявся той зомбак?  Що за колір? Що за Ліза? Як очі можуть теліпатися у районі щік? – я пробувала уявити картинку зомбака – не виходило, зате Лізу прекрасно уявляла.

—    А чо? Все так фігово, да? – вже потухла Танька.

—    Там лише хорор? У конкурсі? – цікавлюсь, бо Танька налякати не здатна. Насмішити - так, щоб до туалету не добігти – завжди  може, а налякати… не її це тема, ой не її.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍