Читати книгу - "Загублений ідол Ліни, Катерина Федоровська"

Розділ 16. Зізнання та катастрофа

Як виявилося, даремно переполохалася Ліна, бо то був звичайний собі безхатченко.

Лячно було насправді, хоч Самір намагався всіляко її підтримати.

Коли снували туди-сюди дворами й між гаражами, ловлячи демонів на живця, він розповідав їй про магію верховних демонів Дому Видимих Примар. Вони були парою. Айден мав здатність множитися. І небезпека полягала саме в тому, що він міг своїми багатьма моторошними подобами довести людину до смерті. У свої молоді роки, кажуть, цим і займався. Змінював один середньовічний замок на інший, спричиняючи в родовитих сім’ях напади божевілля.

- Він не зможе тобі якось фізично покалічити. І не хвилюйся, щойно ми їх побачимо, я створюватиму вогняні кулі, задію усю свою магію, але не дам тебе скривдити.

А от із Алісією було трохи складніше. Ця худорлява демониця із хворобливо блідим, майже сірим, лицем була значно небезпечнішою. Адже, по-перше, блискавично переміщалася, а, по-друге, могла створювати ілюзію найбільших страхів своєї жертви. Подейкують, що кількість людських жертв, замучених Алісією, перевалила вже за добру тисячу. Бо у людини, яка наживо бачила свій найбільший страх, просто не витримувало серце.

Моторошна була магія. Алісія, подивившись в очі людини, зчитувала цю інформацію і потім наяву відтворювала.

Тож час даремно не гаяли, а поки гуляли, обговорювали страхи Ліни.

- Чого ти найбільше боїшся? – запитав Самір.

- Ой, я боюся багато кого. Павуків, змій, якихось великих жуків. У дитинстві могла верещати як скажена, коли хрущ на голову сяде.

- Хех, хрущ! – засміявся Самір. – Ти навіть не уявляєш, які створіння є в демонському світі. Наприклад, у Домі Чорних Каменів одні потвори. Звіроподібні істоти з відразливими мордами, або чотирма парами кінцівок, або гігантськими крилами. Ніби велетенські кажани. Уявляєш це видовище? У світі людей найжорстокіша істота – це людина. Тому не варто боятися якихось комах чи плазунів. Я буду поряд, Ліно, головне, щоб ти не піддавалася на їхні провокації.

Самір чомусь задумався, раптово зупинився та узяв її обличчя своїми гарячими долонями.

- Я хочу тобі сказати дещо, дівчинко, - заінтригував так, підбирав слова, запинався. – Звісно, не час і не місце, але…Я знаю, що заради тебе переможу будь-кого. Та раптом щось трапиться…Знаєш, для демонів не характерні людські почуття. Ми не здатні кохати. Але, мені здається, ні, я майже впевнений, що закохуюсь у тебе. Ти стала необхідною мені, як повітря людині. Це дивно, ново й не зрозуміло для мене. Проте…

Він неочікувано замовк і зняв із шиї підвіску. Ліна й не бачила раніше в нього таку. Невелике сонце із багатьма промінчиками, яке виблискувало райдужними кольорами, граючи зі справжнім сонячним промінням.

- Ось, це символ нашого Дому, променисте сонце. Його дарують тій, кого хочуть бачити своєю парою, - він одягнув їй на шию цю підвіску, ховаючи під комір сукні.

- Ти лише зранку сказав, що я твоя дівчина. Вдень зізнався у коханні. Саміре, а що ж буде ввечері? – ошелешено прошепотіла. Бо ж слова про кохання прозвучали гучними серйозними намірами й збили її з пантелику остаточно.

- Я б хотів запропонувати тобі дещо більше, Ліно, - опустив зніяковіло очі. – Проте є багато нездоланних перепон і найголовніше це те…

Та не судилося Ліні дізнатися, яка ж така найголовніша перепона в їхніх стосунках.  Бо вони вже обоє помітили наближення двох демонських істот, хоч і про важливе говорили, але мусили закінчити розмови.  

Вони відсахнулися одне від одного. Самір махнув їй рукою, щоб трохи далі відійшла.

- Айдене, Алісіє, це ж треба яка зустріч! – розкинув руки, ніби збираючись обійнятися, але ж натомість пальцями формував вогняну лінію, щось схоже на аркан. Вогонь не підіймався високо, однак вогняний мотузок був доволі довгим.

Проте демони не були налаштовані на розмови.

- Он вона! – вигукнула демониця своєму спільнику й демон, який нагадував Ліні якогось зеленого гобліна, враз почав діяти.

Ліна спершу відчула полегшення. Тобто вони шукали не маму, а саме її. Мамі, на щастя, нічого не загрожує. Але потім нахлинула якась розгубленість і водночас страх. Навіщо вона їм потрібна? Ліонель очевидно прагнув її вбити, тепер ось ще й ці примари десь узялися на її голову.

Та ще й після такого зізнання, коли серце в радості ледь не вистрибувало з грудей. Хоча не було навіть секунди подумати про його, напевно ж, освідчення.

Бо Айден справді почав клонуватися. Спочатку дві його копії наблизилися до них, Самір вправно накинув на них вогняний аркан і міцно його затягнув. Примарні клони спалахнули полум’ям і зникли.

Та до Ліни вже підходило вже четверо клонів, яких також Самір миттю ліквідував.

- Ліно, сховайся за мене, - знову ж таки передусім за неї турбувався.

Однак вона зволікала, бо хоч і попереджав Самір, наголошував не дивитися на Алісію, Ліна його не послухала. Адже раптовий спалах цікавості переважив на якусь секунду здоровий глузд.  

Абсолютно чорні очі без зіниць на блідо-сірому обличчі викликали острах. Алісія занадто швидко підійшла вже на дуже близьку відстань, за пару кроків до Ліни.

- Дідько, Ліно, не дивися їй в очі, - вигукнув розлючено її захисник. Бо зі злістю все створював і створював нові вогняні мотузки.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍