Читати книгу - "Дожени або зникни, Наталі Саксаганська"

Розділ 26

Діна відразу побачила, що з Солею щось коїться. Вона виглядала наче Фурія та була дуже схвильованою.

Подруга діждалась поки Соля підійде ближче та відразу запитала.

— Що Сергіївна  від тебе хотіла? Що трапилось? 

— Це не Сергіївна. А Орест!!

— Не зрозуміла. 

Вона відвела Діну в бік, зашепотіла гнівно на вухо. Від почутого у Солі округлилися очі. 

— Нічого собі! Ти як? 

— Не хочу його більше бачити! 

Але як не намагалась Соля уникати місця,  де міг би бути хлопець, але все одно вони знову зустрілись.

Після занять всіх студентів було запрошено на урочистий захід, в актовий зал, присвячений Дню заснування університету. Соля дуже сподівалася, що Орест на такі заходи не ходить і цього разу його не буде, але ні. Коли чогось боїшся, то це неодмінно трапляється. Цього разу було так само. 

Вартувало Солі сісти на мʼяке крісло, як вона побачила Ореста, Тіма та Лєру. Орест довго не міг знайти собі місце, і друзі мусили чекати поки Левицький нарешті визначиться. Але він не поспішав. Вдивлявся в зал. 

— Здається,  він тебе шукає, — прошепотіла на вухо Діна.

Соля притихла, лише зблідла, потім почервоніла, потім знову зблідла.

— Біля вас не зайнято? — Десь взявся Алекс.

— Сідай, звісно, —  Соля не встигла відповісти, за неї це зробила Діна.

 

Ховатися вже не було сенсу.  Однокурсник Соломії вже здав її Оресту, показуючи місце, де вона ховається. 

Орест впевнено просувався через зал, Соля розправила плечі, випрямилась. 

— Трясця..  

— Щось трапилось? Ти якась напружена? — Запитав Алекс. 

— Ні, все добре.  Поки що…

Ледь встигла промовити, як побачила Ореста, який крокував в її бік. 

 

Біля Соломії були вільні  місця. Вона відразу зрозуміла, що саме до них двинув хлопець. 

— Тут зайнято, ми чекаємо на друзів, — відразу попередила Соля, тільки-но він наблизився.

— Мала, а ми хіба не друзі? — Без тіні посмішки промовив Левицький.

— Нахаба, — глянула прямо в очі.

—Не гнівайся, бо рано зморшки зʼявляться. 

 

Він усівся поряд з Алексом, за ним Тім і Лєра. Руда лише скривилася, побачивши Солю. Тім, як завжди усміхнено привітався. По Оресту неможливо було прочитати, що він відчував. Він був наче скеля: міцний та похмурий.

Зал був повний, але концерт затримувався. Орест розмовляв з Тімом про аранжування, більше не звертаючи уваги  на Соломію. 

Соля хотіла відразу вийти. Розвернутися і покинути залу. Але почуття власної гідності не давало їй це зробити. Вона не втече, не покаже слабинку. І вона обовʼязково провчить його, хоча ще не знала як.

 

Через нього вона зовсім забула про Алекса, тому хлопець взяв ініціативу в свої руки.

— Ну що ти подумала над моєю пропозицією? 

«Краще б Алекс мовчав», — пронеслись думки у Солі. Та було вже пізно. Бо Орест відразу переметнувся на хлопця. 

— Як цікаво, що за пропозиція? Невже руки та серця? 

Спокою Алекса можна було лише позаздрити.

— Я запросив Солю в кіно, — похвалився. 

— Он як…

— Ти підеш? —  Ще раз запитав Алекс, повернувшись до дівчини. 

 

 Орест впʼявся очима в Солю. Вона відчула його важкий погляд. Хлопець  захитав головою, попереджаючи  дівчину, щоб та не сміла погоджуватися.

— А чому б і ні? - Голосно промовила, відчуваючи перемогу.

— Супер, тоді  о сьомій заїду.

Орест грюкнув ногою об крісло навпроти, хлопець що сидів попереду невдоволено повернувся.

— Сорі, — зиркнув Левицький. 

 

Нарешті розпочався концерт. 

Але Ореста він не цікавив. Він підірвався з місця. Йому так хотілося ще раз вмазати, але вже не крісло, а проїхатись по пиці  Алекса. 

На виході він впіймав  за куртку першокурсника. 

— Ти знаєш хто я? 

— Знаю, —  коротко відповів. 

— Значить дивися, до вечора я повинен знати в який кінотеатр йде он той гад, — він показав пальцем на Алекса, — адресу, назва фільму, час.

— Але як я дізнаюсь? 

— Не мої проблеми. Але якщо не дізнаєшся, то можеш відразу збирати манатки і валити звідси. Бо я тобі життя  не дам. Все зрозуміло? 

— Так. 

— Не чую. 

— Так, —  крикнув. 

— Ну й добре. Чекаю інфу, — відпустив куртку, поправив помʼятий комірець. 

 

Орест повернувся додому, він спеціально вибирав момент, щоб батьків не було вдома. Але сьогодні він прогадав. Неочікувано з батькового кабінету він почув запах сигар. 

— Сину, йди-но сюди. 

Орест скривився, але все ж піднявся до кабінету. 

— Ти вдома? 

— Ненадовго. Ввечері святкую вдалу  угоду. Нумо зі мною? 

— Ні. В мене плани.

— А даремно. 

— Знаю, знаю. Я спадкоємець і т.д. Можеш не продовжувати. 

 

На диво батько не зірвався і не почав «гарчати» на сина. Але й не відпускав. 

 — Як там твоя подружка, ота з каштановим волоссям? Ти знаєш, вона гарненька, розумію чому ти на неї запав. 

— Ми не спілкуємось, — випалив.

— І правильно, тим паче ми домовились: я витягую вас обох з халепи, натомість ти припиняєш з нею всі мутки. Так у вас кажуть? А якщо ж ні, то буде гірше. Ти мене знаєш. Я слова на вітер не кидаю, - затягнувся, смакуючи сигарою. 

— Памʼятай, жінки для втіхи, ніякого кохання. Краще, зверни увагу на Лєру. Налагодь, так би мовити,  стосунки, — зареготав, — вона гарна партія. 

Орест стиснув щелепу так сильно, що видно як напружилися мʼязи на його обличчі. Він повернувся спиною до батька.

— Куди пішов? — Гаркнув Левицький.

— З Лєркою  налагоджувати стосунки.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍