Читати книгу - "Моя Капризуля, Олена Арматіна"

19

Вона неймовірна. У всіх сенсах цього слова.

Неймовірно красива...

Материнство прикрасило її так, як не прикрашає жодну жінку. Я забував дихати, коли стежив за нею із затишного сховища під час годування мого сина. Не тому, що вигляд налитих грудей був неймовірно хвилюючим, а ще й тому, що її обличчя так змінювалося в цю мить... Ніжне, мрійливе, воно немов світилося зсередини. А цей її погляд із поволокою? Та я пробачу їй за нього будь-які гріхи. І навіть цього виродка Деніела...

Неймовірно бажана...

 Вид її пружних стегон, що похитуються при кожному кроці, просто зводив мене з розуму. Не раз, і не два я мало не видав себе, стежачи за нею і забувши забратися геть з її шляху. У ці моменти я проклинав себе за те, що вирішив спочатку привчити її до вигляду своєї другої іпостасі, вирішивши, що після знайомства з драконом вид мого спотвореного обличчя налякає її не так сильно.

Неймовірно зухвала... і дещо безрозсудна. Як вона уражала мене словами! Я насолоджувався пікіровкою з нею.

Неймовірно зворушлива і смілива...

- Мені дуже шкода... Вибачте... Я думала, ви... Вибачте... - тільки й сказала, побачивши моє справжнє обличчя. Інша на її місці навіть не подумала б вибачитися, а просто втекла б. Та я й готувався до такої її реакції - готовий був одразу зловити, але так і не придумав, як став би переконувати її не боятися мене.

Ну, і нарешті, неймовірно непередбачувана... Навіть не знаю, радіти з цього приводу - чи покарати її? Як пояснити її абсолютно несподівану згоду відпустити сина в Самандар? Без неї? До чужого народу, в чуже місто?

Не передати словами, як мені хотілося обійняти її і заспокоїти, запевнити, що з малюком все буде добре, коли її руки здригнулися, простягаючи сина притихлій няньці, яка боялася навіть  звести на мене очі. Ось уже вона точно була готова втекти від мене на край світу. Напевно, саме тому без сумнівів вступила у воронку порталу, що спалахнула перед нею. Мить - і дівчина, міцно тримаючи на руках мого сина, перенеслася в мій палац у Самандарі.

Я був упевнений, що спеціально навчені слуги очей не спустять із мого спадкоємця. Аліму в моєму палаці було безпечніше, ніж будь-де. Але Капрісуель про це не знала. Я не зводив з неї очей, повз мою увагу не пройшов і її судомний зітхання, і міцно, до побілілих кісточок стиснуті кулачки. У якийсь момент я навіть подумав, що вона стрибне слідом за сином. Але, ні. Вона лише якийсь час простояла, втупившись широко розплющеними очима в легке марево, що залишилося після зниклого порталу.

Не сумніваюся, що в цей момент вона перебувала в стані шоку, а інакше обов'язково запитала б, чому, відправивши Аліма порталом, я не можу відкрити такий самий портал до печери, в якій зберігається саркофаг її сестри.

Точніше, зберігався... Я так докладно описав місце, побачене уві сні Капризулі, що моїм воїнам і слідопитам нічого не коштувало знайти його. Того ж ранку саркофаг з Алусистою таємно відправили до храму, побудованого на території мого міста біля джерела Сили. Не сумніваюся, що зараз його ретельно охороняють і він чекає мого повернення. А подорож у товаристві Капрісуель до тієї печери, де ми з нею побували уві сні, була лише приводом для того, щоб вона наново впізнала мене і покохала.

Присягаюся, що покохає. Я готовий на все заради цього, навіть нескінченно подорожувати з нею наодинці планетою. І тільки після того, як буду впевнений у її почуттях, зізнаюся їй, що я і є той самий володар Самандара, той самий вождь самандарців, той самий Ліам - її коханець, чоловік і батько її сина.

Все ще не випускаючи з поля зору Капризулю, я відійшов убік і свиснув - на мій поклик одразу ж вибіг кавалл, що пасся неподалік. Він промчав галявиною, схропнувши в бік Каприсуель - але та навіть не поглянула на нього. Для мого кавалла на прізвисько Ад це було незвично - мені іноді здавалося, що він просто розважається, лякаючи всіх, хто перебуває поблизу. Якщо чесно, я ніколи й не лаяв його за таку вільність - мого коня повинні боятися і поважати так само, як і мене. Але це не стосувалося Капрісуель. Я схопив Ада за гнучкі нарости-антени, що росли з чола, і заглянув йому прямо у вічі.

- Не смій ображати, - відправив йому мовчазний посил. Кавалл схропнув, смикнувся, виявляючи до мого наказу своє ставлення. - Захищати. Ціною свого життя. Більш, ніж мене...

Кавалл стукнув копитом, вирвавши жмут трави, ще раз... І тільки зрозумівши, що я не збираюся ані відпустити його антени, ані відвести від нього вимогливого погляду, ані скасувати наказ, востаннє обурено пирхнув і заспокоївся.

Я не був на сто відсотків упевнений, що він жертвуватиме собою заради мене чи Каприз. Ніхто не знав, що діється в головах цих волелюбних тварин. Але, сподіваюся, нагоди випробувати його вірність не випаде.

Я скочив у сідло і направив Ада до Капризулі, простягнув їй руку і кашлянув, привертаючи увагу.

Вона повільно підняла на мене погляд. Порожній. Відсторонений. Немов вона подумки була не тут. Кілька довгих митей вона дивилася на мене, потім перевела погляд на мою руку. Ще через секунду її губи зігнулися в злій усмішці.

- Ви ж не думаєте, що я поїду з вами на одному коні?

- Це кавалл, - спокійно відповів я. - І подобається тобі, чи ні, але він у мене один. Тобі доведеться або їхати зі мною, або йти пішки.

І хто б сумнівався?

Вона струснула головою, і, високо задерши ніс, покрокувала стежкою. Один-нуль.

Я посміхнувся - я в ній не помилився, хоча й сподівався, що дівчина буде більш поступливою. Я ще раз свиснув, і тут же почув перестук копит. Якщо в Ада тіло було вкрите вугільно-чорними лусочками, то в другого кавалла, який вибіг із гущавини, тіло було створене немов із темного золота. Антени були світлішого відтінку, а на кінці у них тріпотіли на вітрі білосніжні пензлики. Цей скакун був меншого розміру, ніж моє Пекло. Але й вершниця його була набагато витонченішою і легшою за мене.

- Капрісуель, - гукнув я дівчину. Але вона навіть не звернула на мене уваги. Кілька хвилин я їхав за нею, а потім глузливо сказав: - Або ти сядеш на свого кавалла, або доведеться терпіти моє товариство.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍