Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма, Іларіон Павлюк"

ґудзик дзвінка — і мелодійне «тінь!» промайнуло порожнім коридором. Ніхто не вийшов.

— Є хтось? — гукнув Андрій.

Коридор відповів короткою луною. «Тінь-тінь-тінь-тінь-тінь!» — несамовито заколотив по дзвінку Субота й одразу ж незворушно пояснив:

— Адміністратора поки не завели. Однак гостей ні хріна немає. Але планіруєм!

Він схилився над конторкою й дістав ключа, на брелоку якого біліла цифра «7».

— Скоро тут ремонт буде, — повідомив дільничний. — А як завод відкриють, тоді, кажуть — вопше…

Субота мрійливо замовк.

— Що «вопше»? — уточнив Андрій, так і не дочекавшись продовження.

— Ну… Усе… Заживемо!

Сьомий номер приготував для них аскетичну чистоту. Потривожені протягом самотні порошинки насолоджувалися невисоким польотом у золотавому світлі зимового сонця. Якщо придивитися, можна було зауважити, що тепер вони ледь помітно здригаються в такт гомінкій луні кроків, що наближаються.

Завозився по металу ключ, клацнув замок — і порошинки кинулися врозтіч.

— Коротше, розполагайтеся! — гостинно прорік Субота, розчахнувши двері, і знову в його голосі вчувалась якась надмірна бадьорість. — Обідати можна в кафешці в центрі. Возити нема кому, вибачайте, але тут пішки до любого місця — минут із десять од сили! Ви поки папку мені давайте, а взавтра, коли виспитеся, підтягуйтеся помалу…

Він так неоковирно спробував сховати у своїй балаканині слова про течку, аж Андрій усміхнувся.

— Узагалі-то, з текою я буду працювати і віддавати нікому не збираюся, — відтяв він. — Це по-перше…

— Значиться, тут треба об’яснить, — перебив Субота і бадьорість умить випарувалася з його голосу. — Таємниця слідства є таємниця слідства! Положено в сейфі зберігати! А ви — в отділєніє приходьте і працюйте, скільки влізе…

— …а по-друге, у вас дитина зникла! — виразно мовив Андрій. — Яке може бути «завтра»?! Сьогодні ж познайомите мене з керівниками пошукових груп. Маю зрозуміти, де вже шукали, з ким розмовляли, хто під підозрою… Волонтерів багато? Кінологи, до речі, є?

Субота розгублено пострілював очиськами по кімнаті.

— Давайте чесно… — сказав він, зібравшись із думками. — Вона розумово відстала — раз. Потрапила в заметіль — два. Купа часу пройшло — три. Кого там уже шукати!

— Не зрозумів… Ви що — не шукаєте?!

Андрій поставив на підлогу наплічник і випростався, нависаючи над Суботою, наче вчитель фізкультури над двієчником.

— Так той-во… — розгубився Субота. — Вона ж з прівєтом! Розумово відстала. Шість років, а вона на ім’я не відгукується. Може пів дня стояти й дивиться, як бурулька крапає.

— І?

— Що «і»? Хвора дитина! Той раз побачила лампочку сигналізації на магазині — то мати не могла її додому забрати! Тільки за руку візьме, а та — кричати! Вона їй і «ходімо додому», і «в мами ножки замерзли», і мультик обіцяла, і канфєти, а та — нуль на масу. Рота роззявила, очі вирячила і дивиться, як воно блимає.

— І? — Андрій відчув, як у ньому скипає, тисне на скроні, заважаючи бачити, давка лють. Не шукають. Ці тварюки її навіть не шукають.

— Тут багато хто каже, що ще неясно: спасаєш ти таку дитину чи далі подовжуєш її муки. Поняв? Представ, яка в неї жисть… Може, їй така і не треба…

Андрюхина рука вистрелила, наче зірвалася з пружини. Він ухопив дільничного за барки і вдавив у старий шифоньєр так, аж той захитався й жалісно хруснув дверцятами. Комір синьої форменої сорочки врізався поліцейському в шию.

Ставши навшпиньки, він щосили намагався утримати рівновагу. Обличчя дільничного вмить побуряковіло, очі вирячилися, наче від сильного здивування, а губи розтулялися й знову стулялися, як у карася на стільничці. Якщо дільничний і намагався щось сказати, то навряд чи міг.

Лють, що спінилася в Андрія у грудях, намертво перекрила горлянку, залишивши змогу лише сопіти крізь стиснуті зуби. Вони стояли так секунди зо три, аж нарешті в Андрієвих очах промайнув вогник здорового глузду. Немов причмелений сказом пес, останньої миті раптом упізнав господареву дитину…

Власне, цієї миті він усвідомив, що тримає за барки співробітника поліції, й украй утруднює йому процес дихання. Й одразу розтиснув руки. Субота спритно прослизнув в Андрія під пахвою й відбіг до дверей.

— Я приїхав знайти її і знайду, — тихо мовив Андрій.

— Краще так сильно жопу не рви, — злісно заявив поліцейський уже з коридору. — Тут таке не люблять!

Він довго й ретельно намилював голову, дозволяючи люті, що клекотіла в горлі, стікати пінявими струменями і закручуватися спіралями в нуртовищі стоку. На спині вигравав витатуйований готичним шрифтом напис Honneur et Fidélité. Честь і вірність. Голова втомлено гуділа від дивних подій останньої доби, від невиразних тривог і нескінченних запитань… Але якийсь час йому вдавалося не думати. Взагалі ні про що — просто митися. Й лише тоді душ нарешті дозволив йому розслабитися, в його голову несміливо постукалася перша думка: треба себе опанувати. Якщо хочеш чогось досягти, краще себе контролювати.

Та щойно тиха темрява свідомості була порушена, думки немов із цепу зірвалися й жадібно кинулися пережовувати недавні спогади. Точніше — вони негайно повернулися до пронизливого погляду блакитних очей дівчини, яка звалилася на капот мікроавтобуса.

Тільки б вижила… І йдеться навіть не про те, що вона ключовий свідок у пошуках дівчинки. Йдеться про весь цей жах, що стався на його очах. У тому божевільному, непереборному її прагненні вбити себе, хай там що…

«Я маю піти, щоб повернутися»… Як же потрібно було переконати її в тому, що дочці вже неможливо допомогти… Навіть не так… У що іще потрібно вірити, щоб промовити другу частину фрази: «повернутися разом із Надійкою»! З іншого боку, людина, що вперто намагається померти, вочевидь не цілком нормальна. Але лікар! Лікар, що формально допомагає, але в душі — вже поховав живу людину! І тут-таки — дільничний, який по-філософському припускає, що дитині з інвалідністю краще дати померти, ніж рятувати… Та що з ними всіма таке… У пам’яті виринула жінка з відром коричневої гиді.

«Учительський дом… Так а скільки там тієї весни…»

Чомусь пригадався Харитон, який вочевидь начитався досьє на Андрія. Не те, щоб Андрюха знав про існування такої добірки особистих даних, але не дуже і здивувався. Та оте, як за допомоги цих знань Харитон всю дорогу розважався, не гребуючи такими темами, як смерть близьких — звісно ж, ні в які ворота… Якийсь психологічний садизм. Андрій пригадав їхню розмову про смертні гріхи, і мимоволі замислився про різницю між гріхом і пороком, а ще про те, як назвати тотальну невіру в щось світле, як ото у них усіх — у Гали, в лікаря, в Суботи… А тоді думки перестали вирувати, поступившись місцем звичайній утомі.

Він