Читати книгу - "Попіл і Світло, Кіра Найт"

Глава 27. Новий план

Кіра відродилася, як завжди, тим самим обірвавши їхній зв'язок, і Ріпер розплющив очі. Він сидів у залі монолітів перед криваво червоним Світочем Банші, знаним також як Світоч Смерті, який засяяв минулої ночі вперше за декілька років. Раніше, коли Кіра вмирала частіше, Світоч Банші не встигала погаснути, але зараз жерці цього не допускали. 

Стискаючи кулаки, Ріпер намагався привести дихання в норму. Він був Жнецем багато тисяч років, був самою Смертю у плоті, забирав створінь різних рас і походження у свій світ, але вибивали його з колії саме зустрічі з Кірою. За декілька років він встиг забути як це, відчувати кожну емоцію своєї шайнаре. Кожен її поріз, забій, не кажучи вже про зламані ребра і відкриті рани. Він не зміг забрати її, залишивши у світі живих і не підозрюючи про наслідки.. Але вона все ще тримається. Через стільки років. 

Він згадав свою обіцянку дівчинці і скривився. Як він міг погодитись на це, як він тільки міг це навіть вимовити?! Не віриться, але це правда. Вона заслуговує на свободу. А він зробить все можливе, щоб звільнити її, при цьому зберігши їй життя. 

Якою б великою не була спокуса возз'єднання з коханою.. І якою б великою не була ціна..

 

Кіра

Мене повели до Світочі за два дні. Я бачила, як час невблаганно діяв на жерців, яких полишала сила. На жаль, це чомусь не поширювалося на мого ката, через що до Світочі мене практично несли. Одна рука зламана в кисті та вивихнута в плечі. Зламано кілька пальців і точно пару ребер.

Але я мовчала. Мовчала й усміхалася в обличчя кату, через що піднесення Світочі відстрочили ще на один день.

Я більше не вірила жодному їхньому слову.

Мене поставили на ноги перед Світочем і розступились. Добре, мені потрібне більше місця. Відкинувши всі сумніви я постаралася зосередитись і уявила свої сни. Своїх близьких, яких я бачила лише у снах і не пам'ятала насправді. А потім я уявила дещо інше. Дещо реальне, як і просив чоловік зі сну.

Я уявила як вбиваю жерців.

Це було так яскраво, так насичено... і так правильно. Я вбивала жерців на самому початку, коли вони ще не підкорили мене. І вбиватиму знову. Я вб'ю їх усіх.

Кристал під моїми пальцями віддався обпікаючим теплом і запульсував. Його сила більше не відштовхувала мене, а навпаки, наче притягувала до себе.

— Стій на місці! - почула я і відчула як до моєї скроні приставили пістолет.

— Я запам’ятала твоє ім’я, Конан.. - прошепотіла я з посмішкою на вустах і зробила крок вперед за мить до пострілу.

 

Я впала і покотилася зі схилу по траві. Чорт забирай! Зламані ребра далися взнаки після цього падіння і…

Стоп.

Трава?!

Я схопилася, ніби забувши про біль. Я стояла біля підніжжя невеликого пагорба, серед дерев та високої лісової трави. Судомно втягнувши носом повітря, я завмерла. З неба світило і гріло сонце.. чорт, Сонце!

Я опустилася на траву і заплакала. Не знаю, скільки я так просиділа, але сонце вже сіло за обрій.

Так, треба зосередитись. Мені потрібна допомога лікаря. А ще потрібно зняти цю чортову маску та костюм.

Однією робочою рукою я почала здирати з себе балахон і залишилася в білих лосинах та кофті під горло. Маска трималася на замочках і обпалювала руки, не піддаючись.

 Під кофтою щось несподівано похолодило шкіру і в мене по тілу пробіглись сироти. Пірнувши долонею під високий комір, я намацала на шиї ланцюжок з якимсь медальйоном під ним. Клас. Ще одна загадка, на додачу до цих дурнуватись браслетів..

 

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍