Читати книгу - "Межа Фундації"

— Мені соромно, — сказав Перший Спікер, — що я дозволив собі піддатися спокусі використати План для того, для чого він не призначений. Зараз мені ще більше соромно, що дозволив собі піддатися впливу чогось суто інтуїтивного. І все ж я мусив це зробити, бо відчуваю це дуже сильно. Якщо Спікер Гендібал має рацію — якщо ми всі в небезпеці невідомо звідки, то я вважаю, що коли настане час і наші справи будуть у кризовому стані, саме Тревіз стане нашим козирем.

— На якій підставі ви так вважаєте? — запитала вражена Делармі.

Перший Спікер Шандесс обвів членів Ради сумним поглядом:

— У мене немає підстав. Психоісторичні математичні розрахунки нічого не показують, але коли я спостерігав за взаємовпливом зв’язків, то мені здалося, що Тревіз — це ключ до всього. На цього молодого чоловіка потрібно звернути увагу.

3

Гендібал зрозумів, що не зможе вчасно прийти на засідання Ради. А може, і взагалі не повернеться.

Спікера міцно тримали, і він відчайдушно розмірковував, як йому найкраще змусити їх випустити його.

Тепер Руфірант стояв перед ним тріумфуючи.

— А тепер ти бути готовий, муковець? Удар за удар, як у гамішів заведено. Давай, ти менший, бий перший.

Гендібал відповів:

— А тебе теж хтось триматиме, так само як і мене?

Руфірант сказав:

— Відпустіть його. Нє-нє. Лише руки. Руки залиште вільні, але ноги тримайте міцно. Танці нам тут не треба.

Гендібал відчув себе пришпиленим до землі. Його руки були вільні.

— Ну ж бо, муковець, — сказав Руфірант. — Покажи нам удар.

І тут розум Гендібала, який зондував околиці, відчув якусь реакцію — обурення, почуття несправедливості та жалю. У нього не було вибору; йому доведеться ризикнути відкритим підсиленням, а тоді імпровізувати на основі… Але навіть цього не знадобилося! Він не торкався цього нового мозку, однак той зреагував так, як йому хотілося. Точнісінько.

Раптом він помітив маленьку постать — кремезну, з довгим сплутаним чорним волоссям, яка увірвалася в поле його зору, божевільно розмахуючи руками, і накинулася на фермера-гаміша.

Це була постать жінки. Гендібал похмуро подумав, якими ж сильними були його напруга й заклопотаність, що він не помітив цього, аж доки про це не сказали очі.

— Каролл Руфірант! — закричала вона на фермера. — Ах ти ж причепа й боягуз! Удар за удар, як у гамішів заведено? Та ти ж удвічі більший за сього муковця. Та як ти на мене нападеш, то й тоді будеш у більшій небезпеці. Ти хотіти прославитися тим, що поб’єш сього нещасного? Думаю, це бути ганьба. Люде будуть показувати пальцями й казати: «Он то Руфірант, відомий переможець малюків». І регіт буде, думаю, і жоден пристойний гаміш з тобою не вип’є, а жодна пристойна гамішка з тобою не піде.

Руфірант намагався зупинити цей потік, відбиваючи удари й мляво намагаючись заспокоїти її:

— Будь ласка, Суро. Будь ласка, Суро.

Гендібал відчув, що його вже не тримають чужі руки, Руфірант не витріщається на нього, а мізки натовпу вже не цікавляться ним.

Сура теж ним не цікавилася; її лють було зосереджено суто на Руфіранті. Тепер, отямившись, Гендібал прагнув підтримати цю лють, посилити сором, що залив розум Руфіранта, і зробити і те, і те однаково майстерно, не залишивши й сліду. Та знову ж таки, в цьому не було потреби.

Жінка сказала:

— Ви всі, відійдіть. Слухайте сюди. Мало того, що оцей бурмило Каролл бути наче велетень для цього здихлі, ще й п’ять або шість вас, спільників-друзяк, розділити цей сором і повернутися на ферму із славетною казкою про те, як ви хоробро бити дітей. «Я тримав руку цього бідолахи, — скажете ви, — а здоровенний тупак Руфірант лупив його в обличчя, коли той не міг відбитися». А ще будете казати: «А я тримав його ноги, тож і мені дістатися трохи слави». А довбень Руфірант скаже: «Я не міг заспокоїтися, що він на моєму шляху, тож мої друзяки притиснули його, і з допомогою всіх шести я його переміг».

— Але ж, Суро, — сказав Руфірант, ледь не плачучи, — я сказав муковцю, що він може вдарити першим.

— А ти сильно боявся його рученят, правда ж, довбню? Годі. Відпустіть його, і хай собі йде, куди йшов, а ви, решта, пензлюйте додому, якщо вам там іще бути раді. Ви всі сподіватися, що ваші славетні подвиги забудуть. А їх не забудуть, бо я про них на всі усюди розповісти, якщо ви мене змусити злитися ще більше, ніж зараз.

Гаміші тихо пішли хто куди, опустивши голови й не озираючись.

Витріщивши очі, Гендібал дивився їм услід, а потім глянув на жінку. На ній були блуза та штани, а на ногах — кустарні черевики. Обличчя її змокло від поту, і вона важко дихала. У неї був доволі великий ніс і масивні груди (наскільки Гендібал міг судити з розмірів її блузи), а на голих руках випиналися сильні м’язи. Не дивно, бо гамішки працювали в полі разом із чоловіками.

Вона грізно дивилася на нього, узявшись під боки.

— Ну, муковцю, чого баритися? Іди до Міста Муковців. Ти боїшся? Мені тебе провести?

Гендібал чув запах поту від її одягу, який уже точно давно не прали, але за цих обставин демонструвати гидливість було б просто верхом невихованості.

— Дякую, панно Сура…

— Моє ім’я Нові, — хрипко вимовила вона. — Сура Нові. Можеш казати просто «Нові». Більше слів не треба.

— Дякую, Нові. Ви мені дуже допомогли. Буду радий, якщо мене супроводите, але не через страх, а тому, що ваше товариство було б мені приємним. — І він граціозно вклонився, ніби це була одна з молодих жінок в Університеті.

Нові почервоніла, на якусь мить, здавалося, втратила впевненість, а потім спробувала імітувати його жест.

— І мені приємно, — відповіла вона, ніби підшукуючи слова, які достатньою мірою свідчили б про її задоволення і надавали якоїсь культурності.

Вони пішли разом. Гендібал добре розумів, що кожен неквапливий крок робив його запізнення на засідання Ради дедалі непростимішим, але так він міг поміркувати про значення того, що відбулося, і тому з презирливим задоволенням затягував час.

Перед ними забовваніли університетські будівлі, коли Сура Нові зупинилася і нерішуче сказала:

— Пане муковець…

Безперечно, подумалося Гендібалові, наблизившись до цього, як вона казала, «Міста Муковців», вона стала значно ввічливішою. На якусь мить йому захотілося сказати: «Що, ти вже не називаєш мене “тим нещасним”»? Але це було б нерозумно й присоромило б її.

— Так, Нові.

— А Місто Муковців гарне й багате?

— Там чудово, — сказав Гендібал.

— Колись мені наснилося, що я