Читати книгу - "Мікроби гарні та не дуже. Здоров’я і виживання у світі бактерій"

Цього разу Нюремберґер та Френсіс почали проводити ночі й вихідні в дослідній лабораторії лікарні, проводячи аналізи на наявність гена лейкоцидину Пантона – Валентайна в культурах стафілококу від чотирьох пацієнтів. Вони виявили його в усіх. Дальше генетичне профілювання показало, що скрізь фігурував той самий штам. Коли Френсіс зв’язався з ЦКПЗ, то дізнався, що ситуація в Лікарні Джонса Гопкінса не унікальна. Повідомлення про аналогічно смертоносні та стійкі до лікарських засобів стафілококові пневмонії надходили з усієї країни. Хворіли здебільшого раніше здорові діти й молодь, і хворобі завжди передувала вірусна респіраторна інфекція, така як грип.

Хоча ці жертви МРЗС опинилися в лікарні, де кілька з них померли, усі вони підхопили свій стафілокок за її межами. Лише за кілька років до того епідеміологи Центрів з контролю та профілактики захворювань скептично відкидали повідомлення про так звану позалікарняну МРЗС-пневмонію. «Ми тоді помилялися, припускаючи, що ті перші повідомлення стосувалися МРЗС, який мав прихований зв’язок із внутрішньолікарняними умовами», – визнає співробітник ЦКПЗ Джеффрі Гейджман.

Ті перші повідомлення надходили з Дитячої лікарні Вайлера при Чиказькому університеті, де в 1996 році консультантка з інфекційних хвороб Бетсі Герольд почала помічати, як до відділення невідкладної допомоги привозили здорових в іншому дітей із зараженням МРЗС кісток, м’яких тканин та крові. Герольд попросила наукову співробітницю Ліллі Іммерґлюк переглянути лабораторні записи лікарні щодо стійкості до антибіотиків для всіх стафілококових інфекцій, що лікувалися за попередні три роки. Іммерґлюк виявила 52 випадки МРЗС, причому 35 із них – у раніше здорових дітей. Бактерії, що заражали цих 35 дітей, усі мали ту саму aтипову схему резистентності й чутливості, яку Герольд бачила в 1996-му. Для порівняння Іммерґлюк переглянула лікарняні записи за 1988–1990 роки. Вона виявила лише вісім випадків цього конкретного штаму, що пізніше стане відомим як позалікарняний МРЗС.

Найтривожнішим було те, що між 1990 і 1995 роками рівень виявлення позалікарняного МРЗС у Дитячій лікарні Вайлера збільшився з 10 на 100 тисяч госпіталізацій до понад 250. Коли The Journal of the American Medical Association опублікував результати дослідження Герольд у 1998-му, ті, хто сприйняв їх серйозно (а це переважно були лікарі з півдня Чикаго), припустили, що в їхнього міського населення просто завівся якийсь здичавілий штам внутрішньолікарняного стафілококу, який втратив кілька генів резистентності в менш насиченому антибіотиками середовищі поза стінами медичних центрів.

Потім на початку 1999 року співробітники держепідеміологічних служб у Північній Дакоті та Міннесоті повідомили про смерті від непереборних інфекцій МРЗС чотирьох дітей: семирічної афроамериканської дівчинки, яку привезли до Центральної дитячої лікарні Міннеаполіса з нестерпним болем, що вказував на зараження стегна; шістнадцятимісячної дівчинки, яку з підвищенням температури до 40,5 °С батьки негайно доправили до клініки Індіанської служби охорони здоров’я поблизу їхньої резервації в Північній Дакоті; тринадцятирічної дівчинки з сільської місцевості Міннесоти, у якої МРЗС швидко поширився з легень на оболонку головного мозку; дитини, що тільки вчилася ходити, з Північної Дакоти, яка померла впродовж двадцяти чотирьох годин навіть попри те, що лікарі з відділення невідкладної допомоги відразу запідозрили МРЗС і почали лікування ванкоміцином. Усі ці чотири смерті були пов’язані зі стійким до лікарських засобів стафілококом у раніше здорових дітей без жодних відомих контактів зі звичайним прихистком МРЗС у лікарнях та пологових відділеннях. Хоча багато хто продовжував розцінювати ці смерті як випадковості, вони все ж підказали новим дослідникам придивитися до незвичайних недуг у їхніх власних громадах.

У Г’юстоні педіатр Шелдон Каплан із Дитячої лікарні Техасу помітив, що до відділення невідкладної допомоги його лікарні дедалі частіше надходять діти із зараженням МРЗС – легень, кісток, суглобів, м’яких тканин та крові. «Коли я повідомив про ці випадки, усі сказали, що має бути якийсь зв’язок із внутрішньолікарняною інфекцією, навіть якщо це був лише візит до пологового відділення або родич, котрий працює в лікарні». Але чим більше Каплан розбирався в справі, тим більше переконувався, що юні пацієнти не були нещасливими жертвами мікроба, який вибрався з лікарні.

«З одного боку, їхні МРЗС не мали тих самих профілів резистентності, що й наші внутрішньолікарняні штами», – каже він. Метицилін-резистентний стафілокок, що потрапляв до Дитячої лікарні Техасу, довів свою стійкість до пеніцилінової та метицилінової родини препаратів, але мало до чого ще. Однак свою нестачу резистентності ці позалікарняні штами з лишком надолужували смертоносністю. Щось у цих нових мікробах дозволяло їм викликати значно більш серйозні, агресивні хвороби, ніж будь-який штам стафілококу, який Каплан та його колеги будь-коли бачили.

Як і Герольд перед ним, Каплан доручив своїм співробітникам із числа колишніх аспірантів визначити штами лабораторної культури всіх стафілококових інфекцій, що потрапили до лікарні ззовні. У лютому, на перший же місяць свого дослідження, Карлос Сеттлер та Едвард Мейсон виявили, що МРЗС уже був відповідальним за понад третину позалікарняних стафілококових інфекцій, що спостерігались у Дитячій лікарні Техасу. Усього за кілька місяців МРЗС, по суті, обійшов «нормальний» (чутливий до метициліну) стафілокок у ролі головної причини серйозних стафілококових інфекцій серед г’юстонських дітей.

Тим часом по всій країні почали поширюватися спалахи жахливих шкірних інфекцій серед спортивних команд та інших груп, які мали між собою тісний фізичний контакт, – в’язнів, мешканців притулків для безхатченків, гомосексуалістів та дошкільнят. Найвідомішим випадком став футбольний сезон 2003 року, що приніс спалахи хвороби серед кількох потужних нападників та півзахисників із команди «Сент-Луїс Ремс», що поширили інфекції на супротивників із «Сан-Франциско Фортінайнерс». Того ж року Джуніор Шо та Чарлі Роджерс із «Маямі Долфінс» опинилися в лікарні на внутрішньовенному ванкоміцині, щоб зупинити загрозливе ушкодження кінцівок, як і Кеньятта Вокер із «Тампа-Бей Буканірс» та Бен Тейлор із «Клівленд Браунс», яким знадобилася навіть термінова операція.

Проведений ЦКПЗ генетичний аналіз показав, що штам стафілококу, який був причиною всіх цих інфекцій, мав відносно невеличку «касету» генів резистентності, що робило їх несприйнятливими до бета-лактамних антибіотиків, таких як пеніциліни, метициліни та цефалоспорини, але залишало чутливими до багатьох препаратів другої лінії, до яких внутрішньолікарняні штами МРЗС давно вже виробили стійкість. Така «резистентність-лайт» ішла в комплекті з набором генів підвищеної інвазивності внутрішніх тканин, уникнення імунних клітин-солдатів тіла та абсолютної токсичності. Найкраще вивченим із цих так званих факторів вірулентності був лейкоцидин Пантона – Валентайна. Залишається можливість, що його ген є просто загальним маркером для багатьох інших, поки не відкритих генів вірулентності. У будь-якому разі його присутність чітко корелює зі стафілококовими інфекціями, що викликають масоване руйнування тканин та потужну, однак неефективну імунну відповідь, яка поєднує кризу з септичним шоком – різким падінням кров’яного тиску, що може призвести до швидкої відмови органів та смерті хворого.

Деякі старші лікарі не здивувалися, коли нещодавній аналіз п’ятдесятирічних культур стафілококу фаготипу 80/81 показав, що вони теж несуть у собі ген лейкоцидину. Хоча в 1960-х роках після запровадження метициліну штам 80/81 буцімто щез, передбачення Айхенвальда справдились, і штам продовжив циркулювати поза межами досяжності радара медичної спільноти, можливо, ділячи свої гени вірулентності з іншими штамами. Виходить, сьогодні основний підтип позалікарняного МРЗС у Європі та Австралії є прямим нащадком фаготипу 80/81. У Сполучених Штатах ген лейкоцидину потрапив до ще більш агресивного штаму стафілококу USA300 та