Читати книгу - "Воно"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Він запалив один із цих сірників, і вони побачили вузький тунель, що похило тягнувся далі, вниз. Зверху труба була затягнута павутинням, яке в деяких місцях порвалося й звисало запилюженими торочками. Від погляду на нього Білла мимоволі охопив дрож. Долівка була сухою, густо встеленою древньою пліснявою, яка могла колись бути листям, грибком… або якимось давнім гівном. Трохи далі він побачив купу кісток посеред залишків зеленого ганчір’я. Те лахміття могло колись бути гумованою тканиною, з якої робили робочий одяг. Білл уявив працівника каналізаційної або водопостачальної служби, який заблукав, дочвалав сюди, а тут натрапив на…
Вогник затремтів. Білл нахилив сірника, аби світла вистачило ще хоч на трохи.
— Т-т-ти з-знаєш, д-д-де ми? — спитав він в Едді.
Його друг показав у кінець похилого тунелю.
— Канал у тому боці, — сказав він. — Менш ніж за півмилі звідси, якщо ця фігня не поверне в іншому напрямку. Гадаю, зараз ми саме під Горбатим Пагорбом. Проте, Білле…
Сірник обпік пальці, і Білл випустив його. Вони знову занурилися в пітьму. Хтось (Біллові здалося, що Беверлі) зітхнув. Та перш, ніж сірник згас, він помітив занепокоєність на обличчі Едді.
— Що? У ч-чому справа?
— Ми під Горбатим Пагорбом — тобто справді під ним. Ми вже довго спускаємося. Ніхто й ніколи не прокладає каналізаційні труби на такій глибині. Коли ти риєш таку яму, це вже зветься шахтою.
— Як гадаєш, Едді, на якій ми зараз глибині? — спитав Річі.
— Десь чверть милі, — відказав той. — Може, й глибше.
— Господи, помилуй, — прошепотіла Беверлі.
— Хай там як, та це вже не дренажні труби, — озвався Стен. — Навіть по запаху чути. Тхне дай Боже, та це не каналізаційний сморід.
— Краще б я лайно нюхав, — мовив Бен. — Смердить так, наче…
З труби, яку вони щойно проповзли, до них долинув крик, і від того звуку в Білла на потилиці волосся стало дибки. Вони скупчилися, вхопившись одне за одного.
— …переловимо вас, сучі діти! Переловимо ва-а-а-а-а-а-ас!..
— Генрі, — видихнув Едді. — Боже милий, він досі женеться за нами.
— Мене це не дивує, — сказав Річі. — Деякі люди надто тупі, аби відступитися.
Вони чули приглушене хекання, шаркання черевиків, шелест одягу.
— …ва-а-а-а-а-а-а-а-ас!
— Хо-ходімо, — сказав Білл.
Вони рушили далі, цього разу по двоє — лише Майк ішов позаду сам: Білл з Едді, Річі з Бев, Бен зі Стеном.
— Як гадаєш, Г-генрі да-да-далеко?
— Важко сказати, Великий Білле, — відповів Едді. — Надто сильне відлуння, — він стишив голос. — Ти бачив ту купу кісток?
— Т-т-так, — озвався Білл так само тихенько.
— Серед одягу я помітив пасок для інструментів. Гадаю, то хтось із відділку водопостачання.
— Н-н-напевне.
— Як гадаєш, чи далеко ще до…
— Н-не з-з-знаю.
Здоровою рукою Едді взяв Білла за передпліччя.
Мабуть, минуло хвилин із п’ятнадцять, коли вони почули, як у темряві до них щось наближається.
Річі закляк на місці. Мороз пройняв усе його тіло. Зненацька він перетворився на трирічну дитину. Він дослухався, як щось рухалося з чвакотливим шурхотінням, — звук наближався, наближався до них — дослухався до схожого на посвист гілляччя звуку, що супроводжував той рух, і ще до того, як Бен запалив сірника, він знав, що то таке.
— Око! — загорлав він. — Боже, це Повзуче Око!
Протягом однієї секунди інші не розуміли, що вони бачать (у Беверлі склалося враження, що батько знайшов її, знайшов навіть тут, а уявою Едді майнув образ Патріка Гокстеттера, котрий повернувся до життя і якимсь чином обійшов їх та вигулькнув попереду), та крик Річі, його впевненість окреслила силует, що сунув до них. Вони побачили те, що бачив Річі.
Велетенське Око заповнило тунель — Око зі скляною чорною зіницею завширшки з два фути та болотяно-карою райдужною оболонкою. Очне яблуко було помережане червоними, ритмічно пульсуючими венами. Желеподібне страхіття без вій та повік рухалося на підкладці з мацаків, поверхня якої скидалася на відкриту рану. Щупальця мацали крихку поверхню труби й впиналися в неї, наче гаками, й у мерехтливому світлі сірника Біллові здалося, наче Око якимось чином відростило собі потворні пальці й підтягувалося на них, посуваючись до Невдах.
Воно тупо витріщалося на них зі скаженою жадобою. Сірник згас.
Білл відчув, як у темряві ті схожі на гілля мацаки почали пестити його кісточки, його гомілки… та не міг поворухнутися. Тіло намертво заклякло. Він відчував, як Воно наближалося; чув пульсацію крові, що зволожувала Його мембрани; шкіру обдавало жаром, який Воно випромінювало. Він уявив Його липкий дотик, та однаково не міг закричати. Навіть тоді, коли нові щупальця обплутали його поперек, зачепилися за петельки джинсів та потягли вперед, він не міг закричати або поворухнутися. Здавалося, наче все його тіло охопила мертвотна сонливість.
Один мацак обгорнувся навколо вуха Беверлі й зненацька затягнувся, наче петля. Вибухнув біль, і вона застогнала й почала пручатися, та щупальце потягнуло її до Ока, неначе Беверлі вхопила розлючена стара вчителька й волокла за собою в куток класної кімнати, аби надягти їй на голову блазенський ковпак і посадовити на табурет. Стен із Річі позадкували, та тепер навколо них шепотів та звивався цілий ліс невидимих мацаків. Бен обхопив Беверлі й спробував відтягти її назад. Вона схопилася за його руки з панічною міццю.
— Бене… Бене, Воно схопило мене…
— Ні, не схопило… Зажди… Я звільню тебе…
Щосили він рвонув Беверлі на себе, і вона заверещала від болю, що прохромив її вухо. Потекла кров. Сухе й цупке щупальце пройшлося Беновою сорочкою, завмерло, а потім болючим вузлом скрутило йому плече.
Білл виставив руку, і вона вляпалася в податливу, клейку вологу. «Око! — закричав його мозок. — О Боже, моя рука в Оці! Боже! О любий, милий Боже! Око! Моя рука в Оці!»
Він заборсався, та мацаки невблаганно тягли його вперед. Кисть руки вгрузла у вологий, невситимий жар. Далі пішло передпліччя. Аж ось він занурився
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Воно», після закриття браузера.