Читати книгу - "Воно"

народилося відчуття, схоже до того, яке виникло в будинку на Нейболт-стрит — відчуття зсуву, відірваності від реальності… наче вони перемайнули через край світу й шугонули в химерне ніщо. У Білла з’явилося враження (хоча тоді в нього не було достатнього словникового запасу, аби це висловити), що вони наближалися до зруйнованого, темного серця Деррі.

Майкові здавалося, що він майже чує аритмічне биття того хворого серця. Беверлі почало ввижатися, наче навколо неї зростає зла сила — сила, що огортала її й намагалася відокремити від інших, аби вона полишилася сама. Занепокоївшись, вона простягнула руки й ухопилася за Бена з Біллом. Їй здалося, що до їхніх рук було дуже далеко, і вона нервово скрикнула:

— Тримайтеся за руки! Здається, ми віддаляємося одне від одного!

Першим, хто зрозумів, що знову бачить, був Стен. У повітрі з’явилося дивне блякле світіння. Спершу в темряві обмалювалися його руки, якими він тримався за Майка з одного боку й за Бена — з іншого. Потім він усвідомив, що бачить ґудзики на брудній сорочці Річі та перстень із Капітаном Міднайтом — усього лише цяцька з коробки вівсяних пластівців, яку Едді любив носити на мізинці.

— Хлопці, ви теж бачите? — спитав Стен і зупинився.

Інші теж поставали. Білл озирнувся, уперше усвідомивши, що зовсім трошки, але справді бачить, а тоді помітив, що тунель неймовірно розширився. Зараз вони перебували в залі з округлою стелею, яка була завбільшки з бостонський тунель Самнера. Та ні, ще більша, поправив він себе, роздивляючись навкруги з дедалі більшим зачудуванням.

Вони задерли голови, щоб поглянути на стелю, яка знаходилася за п’ятдесят футів над ними; її підтримували вигнуті, схожі на ребра кам’яні опори. Між ними гойдалася сітка з брудного павутиння. Підлога тут була викладена бруківкою, та її вкривав шар такого стародавнього бруду, що звук їхніх кроків зовсім не змінився. Зала була п’ятдесят (а то й більше) футів завширшки.

— Певне, тут ці кроти-будівельники геть подуріли, — сказав Річі й силувано хихотнув.

— Ми наче в соборі, — тихо мовила Беверлі.

— Звідки взялося світло? — поцікавився Бен.

— С-ас-схоже на те, що прямо зі с-стін, — відповів Білл.

— Мені це не подобається, — пробубнів Стен.

— Хо-ходімо. Ще хвилька — і Ге-генрі дих-хатиме нам у спину…

Гучне ревіння прорізало морок, а за ним — шурхотливий, важкий гугіт крил. З темряви виринуло якесь громаддя з одним палаючим оком — друге було, наче згаслий ліхтар.

— Це птах! — закричав Стен. — Стережіться, це птах!

Воно пірнуло на них чудернацьким літаком-винищувачем;

Його помаранчевий, укритий кістяними пластинами дзьоб закривався й відкривався, зяючи рожевою, схожою на оксамитову подушечку в труні підкладкою, що встеляла Його пащу.

Воно шугонуло прямо до Едді.

Його дзьоб шкрябнув плече Едді, і він відчув, як біль просочився в тіло, наче кислота. Кров потекла на груди. Він закричав, і гігантські крила війнули йому в обличчя бридким тунельним повітрям. Воно завернуло назад; Його око люто палало й крутилося в орбіті, тьмяніючи, лише коли кліпала Його повіка, закриваючи око напівпрозорою плівкою. Його кігті метнулися до Едді — він з криком пригнувся. Пазурі розпороли сорочку на спині та прокреслили неглибокі яскраво-червоні риски вздовж лопаток. Едді заверещав і спробував відповзти, сховатися, та птах знову полетів на нього.

Майк скочив до друга, на ходу дістаючи щось із кишені. Наступної миті в його руці був складаний ніж. Птах знову кинувся на Едді, і Майк махнув рукою — ніж просвистів у повітрі сріблястою дугою, яка торкнулася пазуристої лапи. На пальці потвори з’явився глибокий поріз, ринула кров. Птах залопотів геть, та одразу ж повернувся — склавши крила, він шугонув до них, наче куля. Майк відскочив в останню мить, вдаривши вгору ножем. Він промахнувся, і пташиний кіготь з такою силою вгатив його в зап’ясток, що в нього рука заніміла, — синець, який потім розквітнув на тому місці, сягнув мало не до самого ліктя. Ніж полетів у пітьму.

Птах повернувся з тріумфальним клекотом; Майк перекотився, накривши Едді своїм тілом, і чекав найгіршого.

Стен ступив до двох принишклих на підлозі хлопців, назустріч птахові. Він став там, маленький, та, попри бруд, що в’ївся в його руки, штани й сорочку, все одно охайний, і зненацька виставив руки в незвичному жесті: долоні вгору, пальці вниз. Птах знову заклекотав і зринув угору, промайнувши повз Стена так близько, що в нього затріпотіло волосся. Він крутнувся на місці, повернувшись до птиці.

— Я вірю в червону пірангу, хоча й ніколи її не бачив, — заговорив він чистим, громовим голосом. Птах закричав і відсахнувся так, наче від пострілу. — І в канюків, і в сороку-жайворонка з Нової Гвінеї, і в бразильських фламінго.

Птах закричав, закружляв і з клекотом зринув під стелю.

— Вірю в орлана білоголового й беркута! — волав йому навздогін хлопчик. — І гадаю, що фенікси теж десь існують! Та в тебе я не вірю, то вйобуй на хер! Забирайся! Газуй до дідька, Джеку![776]

Він замовк, і стало тихо, як у домовині.

Білл, Бен та Беверлі підійшли до Майка з Едді. Вони допомогли Едді звестися на ноги, Білл оглянув його рани.

— Н-не глиб-б-бокі, — сказав він. — Та б-б-б’юсь об заклад, що б-болять д-дай Боже.

— Великий Білле, воно порвало мою сорочку на дрантя, — щоки в Едді блищали від сліз, він знову почав задихатися. Варварське ревіння зникло з його голосу, і не вірилося, що воно там колись було. — Що я мамі скажу?

Білл слабко всміхнувся.

— Ц-цій с-с-справі ми за-зарадимо, коли виберемося з-з-звідси. С-с-стрельни собі з інгалятора, Е-едді.

Едді так і зробив. Він глибоко вдихнув, засопів.

— Ти був дивовижним, мужичелло, — сказав Річі Стенові. — Просто дивовижним!

Стен тремтів усім тілом.

— Такого птаха не існує, ото й усе. Ніколи не було й не буде.

— Ми йдемо! — загорлав десь позаду них Генрі. Голос у нього був геть навіженим. Він кричав, завивав, реготав. Якби вони не знали, хто це, то могли б подумати, що то якась почвара, що вилізла з тріщини в стелі пекла. — Я з Ригайлом! Ми йдемо, всіх вас переловимо, куці виродки! Від нас не втечеш!

— 3-з-забирайся з-звідси, Г-г-генрі! 3-забирайся, п-п-поки ще мо-мо-можеш! — гукнув до нього Білл.

Відповіддю Генрі було лунке, нерозбірливе верещання. Вони почули човгання кроків, і раптом до Білла дійшло, нащо Воно був потрібен Генрі: він був справжнім, він був смертним, і його не спинити інгалятором або пташиним довідником. Магія не спрацює на Генрі. Він був надто тупим.

— Х-х-ходімо. Ми м-м-маємо від них в-відірватися.

Узявшись за руки, вони рушили далі.