Читати книгу - "Кременецький звір"

156
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 37 38 39 ... 57
Перейти на сторінку:
мене лікарям в Італії та Франції. Він так палко доводив, що подорож буде для мене корисною, що матінка, хоч і довго вагалася, зрештою погодилася. Ми довго збиралися, обирали маршрут і виїхали навесні 1762-го. Мандрівка справді виявилася пречудовою. Ми їхали від міста до міста, від лікаря до лікаря і мені ставало все краще, хоч я й не думаю, що цьому допомогли мікстури, які я пив у величезних кількостях. Скоріш за все, мене вилікувало благословенне італійське повітря, море та сонце. Я думав, що ніколи вже не згадаю про страшні напади й лихоманку... Вчився танцювати тарантелу, пірнав у Середземне море, годинами ходив вузенькими вуличками приморських містечок Апулії, Кампанії й Тоскани...

Мнішек замовк, знову зробив великий ковток вина і швидко, ковтаючи слова, продовжив:

— Усе це тривало до проклятого літа наступного року. Ми зупинилися в містечку Казале-Монферато, у П’ємонті. Чергове чарівне місце. Казкові вузенькі вулички, шпилі й маскаради. Це був 1763 рік, мені було 15. Я упрохав Хохриттера піти на черговий карнавал. Це була якась чергова середньовічна містерія: усі були в масках і безперестанку пили місцеве п’янке вино, — Мнішек замовк, згадуючи. — Я познайомився з дівчиною... Її звали Альбертіна. Невгамовна, жвава, як ртуть, білявка. Ми пили, танцювали, сміялися, цілувалися... і врешті втекли зі свята... А далі... — магнат нервово потягнув головою. — Двадцять перше липня 1763-го року. Читай, Голото.

— «Я прокинувся вранці на околиці міста, серед якогось гаю, — почав Голота впівголоса. — Сильно боліла голова. Мої руки, обличчя та одяг були в крові. Поруч лежала нежива Альбертіна, а над нею причитав Хохриттер. Я отетеріло стояв і дивився на неї, поки лікар не забрав мене звідти. Удома він узяв усі наші гроші і зник на годину. А коли повернувся, то ми відразу виїхали з міста. Ми не говорили про те, що сталося. Але я знав. Я перетворився на вовка і пошматував її...»

— Ми продовжували мандрувати, але нічого вже не радувало мене: ні море, ні гори, ні весь той нескінченно прекрасний край. Ми залишили Італію й переїхали до Франції. Потроху мені ставало гірше, і після нападу, під час якого я ледь не вбив людину в Страсбурзі, ми вирішили повертатися додому. Хвороба ставала все сильнішою. Я мало пам’ятав, що коїв, а лікар нічого не розповідав. Однак я знав, що ще кілька разів нападав на людей, і хто знає, скількох ще вбив. Моя весела подорож перетворилися на жахіття.

Голота з жахом дивився, як щосекунди змінюється обличчя Мнішека. Воно немов жило своїм життям. В одну хвилину посміхалося, кривилося, перетворювалося на жахливу маску, зрештою заспокоювалося і знову кривилося. Серце ліценціата стукало, немов скажене, він приголомшено слухав історію магната-вовкулаки.

— Ми тепер не подорожували, а тікали з місця на місце, залишаючи за собою мерців... Врешті в Аусбурзі я пішов до кузні й замовив собі велику клітку. Сказав лікарю садовити мене за ґрати, коли він відчуватиме, що настав час. Він довго відмовлявся, але врешті здався. Я і в Кременець приїхав саме так. Однак мене побачили. Не впізнали, та ледь не підняли бучу. Звідси й чутки, що молодший Мнішек возить за ґратами людину. Клітку довелося відправити до Вишнівця. До маєтку я так і не зміг повернутися — одна лише думка про той будинок кидає мене в піт. Я думав тут, у всіх на виду, у палаці Сангушка, я стримуватиму себе. Марна надія. На моїй совісті вже сім смертей отих нещасних. Я пробував зачинятись, наказував Хохриттеру зв’язувати себе, та це не допомагало. Зранку всі мотузки розірвані, а двері нарозпах. Останнім часом я навчився стримуватися, але це дуже важко. Він стає все сильнішим, а я вже без сил... Ось так. Тепер, Богуславе, ти знаєш усе.

Голота потер лоба, облизав губи. Сказати, що його шокувала історія Мнішека — не сказати нічого. Живий вовкулака, що сповідується в убивствах, — сцена з якоїсь божевільної вистави, яку так любила його покійна тітонька. Він дивився на Мнішека, що далі цмулив вино кухлями й п’янів на очах.

— Що то за ритуал, який я бачив у будинку Потоцького?

— Я купив книгу в одного торговця в Вормсі, — вовкулака ледве совав язиком. — Магічний ґримуар. Там є опис, як стримати лють вовкулаки. Якщо перевертню принести жертву, він не шукатиме нової до наступної повні. Це, до речі, не завжди, однак допомагає...

— Кого вбили під час того жертвоприношення? — нервово перебив Голота вовкулаку. — Я бачив невеличке тіло. То була дитина, Міхале? Ти вбиваєш дітей?!

— Що? Ні! — п’яно й широко перехрестився Мнішек.

— Кажи правду, Міхале!

— То було ягня! Ягня, Богуславе. Клянуся тобі! — вирячив очі Мнішек, і Голота трохи заспокоївся.

— А хто приносить жертву?

— То був Мірек, а так у колі Хохриттер, удова, ще кілька адептів чорної магії приїхали зі Львова...

— Веселе місто Кременець, нічого не скажеш. Мільчек, шинкар з Лишні, то все ти?

Мнішек лише ще більше похилив голову.

— До цих випадків вовкулака не з’являвся вже давно... Я... Я не знаю, чому... Чому він з’явився. Мабуть, тому, що зовсім без сил. Саме тому провели ритуал. Аби стримати його.

Голота не знав, що ще запитати у Мнішека, якого він боявся й жалів водночас. Він зазирав у очі вовкулаці, і первісний страх пульсував у нього в животі.

— Як це... Убивати? — запитав він нарешті.

— Не знаю. Я не пам’ятаю, — тихо сказав шляхтич. — Але я знаю, як мені жити з цим. Це так, як у Дантовім пеклі при житті, Голото, — просто сказав Мнішек, дивлячись у чару з червоним вином. — Я в рівчаку з киплячою кров’ю...

Розділ 18

У якому Голота цікавиться казками

Голота світив голою спиною, сидячи на тапчані серед купи ковдр та вовняних покривал. Згорбившись, він не зважав на мороз, що лютував і тріщав за вікном так, що аж замерзла вода в баняку. Потягся до горщика, розбив тонку кригу дерев’яним кухликом і зробив кілька ковтків холоднючої води зі шматочками льоду. Язика й губи обпекло, мов вогнем, та Голота й не зморгнув: витерши вуса, робив далі те, що завжди заспокоювало й повертало до ладу думки — чистив зброю. Байдуже, що та була чиста-чистісінька. Голота саме завершив витирати

1 ... 37 38 39 ... 57
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кременецький звір», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Кременецький звір"