Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

«стратегія» та «відступ» у його лексиконі не було.

— Так, — бурмотів собі під носа принц, напружено вдивляючись у дерева за річкою. — Підготувати атаку та відкинути їх за кордон...

До кордону звідти було сто ліг. Вест скористався моментом.

— Ваша високосте, перепрошую, та в мене чимало справ.

Тут він не збрехав. Табір був організований (чи дезорганізований) без урахування міркувань комфорту чи оборони. Він являв собою безладний лабіринт із благенької парусини на великій галявині біля річки, де земля була надто м’яка й невдовзі перетворилася під колесами возів із запасами на болото з липкої багнюки. Спершу там не було вигрібних ям, потім їх вирили надто мілкими й надто близько до табору, неподалік від того місця, де зберігався провіант. Так уже вийшло, що цей провіант був кепсько спакований, неналежним чином приготований і вже майже зіпсувався, а тому вабив до себе всіх пацюків Енґлії. Вест не сумнівався: якби не холод, у таборі вже б лютували хвороби.

Принц Ладісла змахнув рукою.

— Звісно, чимало справ. Ви можете розповісти мені ще щось завтра, так, Весте? Про полковника Ґлокту і таке інше. Збіса прикро, що він загинув! — гукнув він через плече, поскакавши кентером до свого величезного пурпурового намету, що стояв високо на пагорбі, вище смороду й безладу.

Вест, відчувши певне полегшення, розвернув коня й погнав його вниз схилом, до табору. Дорогою він минав людей, що пробиралися крізь напівзамерзлу сльоту, хитаючись, тремтячи, випускаючи з диханням хмарки пари й закутавши руки в брудне ганчір’я. Минав одягнених зовсім по-різному людей, що сиділи жалюгідними групками перед своїми латаними наметами якомога ближче до вбогих багать, вовтузилися з казанками, грали в жалюгідні ігри мокрими картами, пили та вдивлялися в холодну порожнечу.

Краще навчені рекрути пішли з Полдером і Кроєм шукати ворога. Ладіслі повісили на шию залишки: тих, хто був надто кволий, щоб добре йти, надто погано оснащений, щоб добре битись, і надто зламаний, щоб хоч байдикувати з якоюсь упевненістю. Людей, які б, можливо, так і не покинули домівок за все життя, та були змушені поплисти за море, до землі, про яку вони нічого не знали, щоб битися з ворогом, до якого не мали претензій, із незрозумілих їм причин.

Окремі з них, відбуваючи, може, й відчували якісь залишки патріотичного завзяття, якесь піднесення мужньої гордості, але важкі переходи, погані харчі й холод уже начисто виснажили, виморили голодом і виморозили їхній ентузіазм. Принц Ладісла аж ніяк не був натхненним лідером, який міг би його повернути, навіть докладаючи до цього хоч трохи зусиль.

Вест дорогою вдивлявся в ці похмурі, стомлені, виснажені обличчя, а вони дивилися на нього у відповідь, уже переможені, їм хотілось одного — повернутися додому, і Вест не міг поставити це їм на карб. Він сам цього хотів.

— Полковнику Вест!

Йому широко всміхався якийсь здоровань із густою бородою, вбраний у форму офіцера Королівського полку. Раптом до Веста дійшло, що це Джеленгорм. Зісковзнувши з сідла, він обома долонями схопив здорованя за руку. Приємно було його бачити. Стійка, чесна, надійна людина. Залишок минулого життя, у якому Вест не водився з сильними світу цього і все було набагато простіше.

— Як ти, Джеленгорме?

— Дякую, сер, нормально. Просто обходжу табір і чекаю. — Здоровань склав руки ківшиком, подмухав у них і потер долоні. — Намагаюся не змерзнути.

— Мій досвід каже, що такою і є війна. Багато чекання в неприємних умовах. Багато чекання та окремі миті надзвичайно сильного жаху.

Джеленгорм сухо всміхнувся.

— Отже, на це слід чекати з нетерпінням. Що там у штабі принца?

Вест захитав головою.

— Змагання з нахабства, невігластва й марнотратства. А що там у тебе? Як життя в таборі?

— Нам не так уже й кепсько ведеться. А от деяких рекрутів мені шкода. Вони не придатні до бою. Я чув, двоє старших померли вчора вночі від застуди.

— Буває. Просто сподіваймося, що їх закопають глибоко й на віддалі від нас усіх. — Вест бачив, що здоровань вважає його безсердечним, але такі вже були справи. Мало хто з померлих у Гуркулі загинув у бою. Нещасні випадки, хвороби, маленькі ранки, що почали гнити. Цього починаєш очікувати. З таким кепським спорядженням, як у деяких рекрутів? Та вони щодня когось ховатимуть.

— Тобі нічого не треба?

— Дещо треба. Мій кінь утратив у цій багнюці підкову, і я спробував знайти когось, хто підкує його заново. — Джеленгорм розвів руками. — Може, я й помиляюсь, але мені здається, що на весь табір немає жодного коваля.

Вест витріщився на нього.

— Жоднісінького?

— Я не зміг відшукати жодного. Є кузні, ковадла, молоти та все інше, але... працювати з ними нема кому. Я поговорив з одним із квартирмейстерів. Він сказав, що генерал Полдер відмовився відпускати своїх ковалів, і генерал Крой теж, тому, ну... — тут Джеленгорм знизав плечима, — у нас жодного коваля.

— І ніхто не додумався перевірити?

— А хто б додумався?

Вест відчув, як знайомий головний біль смикає ззаду його очі. Стрілам потрібні наконечники, клинки потрібно гострити, обладунки, сідла та вози, якими возять припаси, ламаються й потребують ремонту. Армія без ковалів лише трохи краща за армію без зброї. А вони в замерзлій місцевості, за багато миль від найближчого поселення. Втім, може...

— Дорогою ми проминули виправну колонію.

Джеленгорм примружився, намагаючись згадати.

— Так, здається, ливарню. Я бачив дим над деревами...

— Там неодмінно є люди, що вправно працюють із металом.

Здоровань підняв брови.

— Злочинці, що працюють із металом.

— Я погоджуся на все, що ми зможемо роздобути. Сьогодні твоєму коневі бракує підкови, а завтра нам, можливо, нічим буде битися! Збери десяток людей і віз. Ми поїдемо негайно.

Крізь холодний дощ було видно, як за деревами височіє в’язниця, обнесена огорожею з великих замшілих колод, що були увінчані погнутими іржавими шипами. Невеселе місце невеселого призначення. Вест зіскочив із сідла, тим часом як позаду нього зупинилися Джеленгорм і його люди, а тоді почвакав заїждженою стежкою до воріт і погупав ефесом шпаги в їхню обвітрену деревину.

Це сталося не одразу, та врешті-решт у них різко відчинилося маленьке вічко. Крізь отвір на нього непривітно поглянула пара сірих очей. Сірих очей над чорною маскою. Практик Інквізиції.

— Мене звати полковник Вест.

Очі холодно його оглянули.

— І що?

— Я на службі в кронпринца Ладісли, і мені треба