Читати книгу - "Vivat Academia!"

що ти правду говориш, — пояснила Ела. — А це ж цікаво як! Я ніколи не була ні в акведуках, ні в районах беззаконня. Оце сходжу — буде потім про що онукам розповісти. Так я подумала. А коли випав би один з тих дев’яноста дев’яти відсотків… Слухати, як ти відбріхуєшся, мені теж завжди подобалося, — Ела зухвало посміхнулася.

— Ти… — Ляна просто слів не знайшла. — Ходімо!

Незабаром вони підійшли до будівлі біля пішохідного мосту. Одноповерхова, як більшість будинків Міста, вона здавалася давно занедбаною.

— Мій знайомий казав — каральники районів беззаконня багацько кредитів платять кому треба, аби цю будівлю не зносили, — сказала Ляна. — Адже цей вхід у акведуки — таємний, про нього ніхто не знає, і ні охорони тут нема, ні захисних візерунків чи інших бар’єрів. До того ж, звідси до районів беззаконня рукою подати.

— Так, навіть стіну видно, — погодилася Ела.

Райони беззаконня були обнесені височенькою стіною, яка суворо охоронялася. В одному місці стіна мала браму — крізь неї заходили люди, котрі вирішили оселитися в районах беззаконня.

Заходили, щоб не вийти.

Раніше Ляна про це не замислювалася, але зараз у неї виникла неприємна думка.

Дівчина пригадала район Чорного Сектору, в якому вони з Елою і Талією побували на практиці. Той район також був огороджений стіною. І брама там була. Антін сказав, наче її поставили військові. Хотіли перешкодити розповсюдженню біозброї.

Тепер Ляна сумнівалася в його словах.

Можливо, стіна була там і раніше? За нею проводилися досліди з перетворення людей на… надлюдей. Тих, хто міг використовувати візерунки і кого інші називали…

Авжеж, відьмами. Чи то пак відьмаками — не варто ображати Антіна.

А вже потім, коли експеримент зірвався і відьом-відьмаків з’явилося набагато менше, ніж скажених істот, брама розчахнулася вперше. Звідти, з того району Чорного Сектору, поширилася мутація.

Хто знає, що насправді відбувається в районах беззаконня? Навіщо вони потрібні? Може, це теж — експеримент? Змагання, на якому стоять райони беззаконня, — у чому його справжня мета?

— Ой, — гукнула Ела, — то ми йдемо?

— А, — Ляна рушила до дверей будівлі. З першого погляду вони не здавалися міцними, проте насправді були броньованими. Принаймні, так говорив Лянин знайомий. — Десь тут мусить бути електронний замок…

— Електронний?! — здивувалася Ела.

— Ага. Зараз, почекай… о! — Ляна нарешті намацала на дверях потрібний виступ. Щось клацнуло, і частина одвірку відчинилася. У сховку було видко щось на зразок пристрою зв’язку. — Тепер треба набрати потрібний код. Як же там він казав…

— Навіщо такі складнощі? — Ела подивилася на Ляну недовірливо. — Двері ці, під стиль ретро замасковані, тепер ще і код…

— Не відволікай, — Ляна намагалася згадати, що було написано на папірці, який вона отримала цього місяця. Її знайомий давав про себе знати дванадцять разів на рік — подеколи сам навідувався, але частіше записки лишав. У тих записках зазвичай повідомляв новий код для дверей, що його вже кілька років як показав Ляні, і місце, де вона може лишити для нього повідомлення. Те повідомлення знайомий Ляни отримував не раніше наступного місяця. Частіше він у Місто не потикався — небезпечно було, а розмову через пристрій зв’язку чи звернення за допомогою справжнього імені та прізвища могли відстежити.

На мить Ляна уявила, як буде весело у тому випадку, коли вони з Елою наштовхнуться на якось ентузіаста із районів беззаконня, котрий перед світанком вирішив навідатися до Міста. А раптом це буде каральник? Адже цей прохід існує не в останню чергу для них. Кредитів каральники отримують багато, але в районах беззаконня їх особливо не витратиш. На жінок так точно — їх там катма… У районах беззаконня навіть цигарок і алкоголю не знайдеш. Заборонено. Проте все одно є — завдяки таким от проходам. Знайомий Ляни казав, що їх у Місті чимало. Багатьма послуговуються контрабандисти чи каральники.

«А цей слугує як запасний, — пригадала Ляна слова свого знайомого. — Про нього мало хто знає».

На мить Ляна полегшено зітхнула, проте зараз же напружилася.

Вона не пам’ятала коду. Тільки вчора повторювала його про себе, дивлячись на папірець, а сьогодні…

«Треба було взяти папірець із собою. Як я могла про нього забути? Невже доведеться повертатися? Гірше не придумаєш. Хай тут не Чорний Сектор, але озиратися, щойно вирушивши в дорогу — погана прикмета».

— Зрозуміла! — несподівано гукнула Ела. Ляна аж на місці підскочила. — Це для того, щоб істоти в Місто не потрапили, як з акведуків у той підвал піднімуться!

— Не верзи дурниць, — пробуркотіла Ляна. — Істоти ніколи не піднімаються з акведуків. Після того, як Ганна Гроно…

Замовкла.

«Дата смерті Ганни Гроно! Точно! А я ще думала, про що мені нагадує той код…»

— Ело, ти — геній! — сяючи, проголосила Ляна.

— Я знаю, — охоче погодилась Ела. Ляна швидко набрала необхідну комбінацію цифр, і двері відчинилися.

Дівчата увійшли в приміщення, освітлюване тільки лампочкою під стелею. Двері за ними м’яко зачинилися. Зі зворотного боку також був пристрій для набирання коду, цього разу не прихований.

— Тут, — Ляна смикнула перші двері справа. За ними були сходи вниз.

— Так порожньо, — зауважила Ела, спустившись у підвал. — Нічого нема… Тільки якась убита лампочка знову.

— І ще люк. — Ляна вказала на люк посередині підвалу. — Нам знадобиться світло, — із цими словами дівчина вийняла з кишені невеличкий ліхтарик і затиснула його у зубах. — Я піду перша. Почекай тут поки.

Люк виявився важким, але не надто. Відсунувши його убік, Ляна посвітила ліхтариком на драбину, що починалася від краю отвору. Драбина виглядала надійною — була вбудована в стіну. На совість робили.

Спускатися довелося довгенько. Хвилини дві, може. Ляна вже почала нервуватися і хотіла гукнути Елу, щоб та її заспокоїла, але потому побачила дно у світлі ліхтарика і заспокоїлася.

— Спускайся! — гукнула. Перейматися тим, чи не почув її, бува, хтось, було запізно.

— Зрозуміла, — озвалася Ела згори. Її голос відлунив від стін; Ляна зіщулилася, почула звук, із яким Ела засунула за собою люк, навела на подругу світло ліхтарика і стала чекати.

Ляні здалося, наче Ела спустилася швидше за неї. Можливо, так воно і було.

В акведуках на диво смачно пахло. Ніякого бруду — приємний запах. І дуже знайомий. Ляна спробувала пригадати його, та не змогла.

А ще тут було чисто і сухо. Навіть несподівано. Ляна мимохіть уявила бригаду прибиральників з районів беззаконня, котрі розчищають шлях для двох живих мішеней із ліхтариком.

Це був не найкращий варіант.

— Тут точно є істоти? — озираючись, недовірливо запитала Ела.

— Замовкни! — осмикнула її Ляна. Взяла подругу під руку — і попростувала у