Читати книгу - "Господь симпатазує аутсайдерам. 10 книг віршів"

змушене буде

спинитись.

+ + +

Я пам’ятаю голоси,

станційне плетиво предметів

і сутінки, які росли

поміж пекарень та буфетів.

І сонце соком із цитрин

розмащувалось по одежі,

випалюючись, як бензин,

ховалось за вокзальні вежі.

Й, відчувши цей прогірклий смак,

нічні коханки і мисливці

ділили цукор і табак,

немов ворú на пересилці.

І підшивав старий торчок

з шинелі зрізані нашивки,

і теплі хмари вздовж річок

пливли на кримські перешийки.

І, озирнувшися нараз

посеред тиші і огрому,

я пригадав раптово вас

і говорив собі самому,

що в цьому остиганні доль

усе вирішує випáдок,

що чорна квітка алкоголь

вам виростає між лопаток,

що кожного, хто стереже

в цій тиші потяги товарні,

по смерті пом’януть лише

колійники на сортувальній,

що в мить, коли я відійду

за бризками нічних припливів,

вони оглушать пустоту

сигналами локомотивів,

і що поштові багажі

лежатимуть в станційних залах,

криваві й гострі,

як ножі,

як перець,

як смола на шпалах.

+ + +

Польові командири,

чиї серця

покриті туманом,

лише й чекають, щоби туман розтанув.

Партизан до тих пір вважається партизаном,

доки є ворог,

в тилу б якого

він партизанив.

Ваше довге волосся, яке спадає на лиця,

ваші чорні берети і ваші рвані мундири,

розвіваються вітром,

ніби солодка пшениця,

по якій лежать

сполохані дезертири.

Але кожної ночі з’являється тінь повстанця

і кружляє за вікнами, як бойова химера,

і лежать на дні його шкіряного ранця

нідерландський тютюн

і книжка Аполлінера.

— Ну, що, комполка, — гортаєш свій молитовник?

Чекаєш на пошту,

аби прийшла скоріше?

— Та яка там пошта, — відповідає полковник. —

Мені все одно

ніхто не пише.

+ + +

Радість — це те, що дається з боєм.

Ні краплі смутку, ні краплі сумніву.

І я колись стану простим китобоєм

і запишусь на норвезьку посудину.

І я колись знатиму корабельні секрети,

 матиму жили, від праці здуті.

Для мене горітимуть червоні комети

в зеленого неба в’язкому мазуті.

Впливши колись у хвилі безкраї

в сірому светрі грубої в’язки,

я гнатиму втомлені китові зграї

від пляжів Японії до Аляски.

І чорні кити, рвучись на свободу,

не вірячи, що їх можна дістати,

падатимуть із небес у воду,

наче підбиті аеростати.

Колись це завершиться п’яним застіллям.

А поки я сплю на залізній шконці,

і гріюсь вночі у вагонах з вугіллям,

і граю в трамваях на губній гармоніці.

І життя моє котиться, ніби колесо,

не маючи жодного інтересу,

солодкими яблуками по укосу,

теплими хвилями на Одесу.

+ + +

Море дихає чорним теплом,

розгортається, мов полотно.

І три комерсанта сидять за столом

і порівну ділять сухе вино.

Туману встояне молоко

затікає до піджаків.

І перший збиває своїм кулаком

хрустких метеликів і жуків.

Бо в серці в нього пекучі вогні

палають невідомо чому,

і темна хвороба останні дні

роз’їдає легені йому.

Він уже знає, які дива

є в цьому мороці і молоці,

що значать насправді зелені слова,

наколоті на його кулаці.

Все, що він бачив — нічні міста,

портові крани і вантажі,

тривога, яка вночі вироста

і топчеться тобі по душі.

Все, що він чув — старі кораблі,

друзі, розстріляні впритул,

жінка, яка в готельній імлі

розповідає щось про Стамбул.

Тепер він у цьому тумані сидить,

і знає все, і йому все одно.

І другий завжди йому дасть кредит,

а третій запропонує вино.

І я хотів би в кінці життя

купитись на цей солодкий обман,

перш ніж відчалити без вороття,

перш ніж пірнути в чортів туман.

Сидіти й пити своє вино.

Дивитися смерті в просте лице

з друзями, котрі все знають давно,

знають, але не говорять про це.

+ + +

Ти довго тримався за наші місця,

за ці гарячі піски,

де місяць