Читати книгу - "Легенди Львова. Книга друга"

карету, запряжену четвіркою баских коней, і не встигли проїхати й милі, як заспівали півні. У ту ж мить вони опинилися по коліна в болоті, а чотири коні перетворилися на жаб. Коли ж вони зазирнули до своїх торб, то побачили й там саме болото. Ледве вони вибралися з того багна, заталяпавшись по самі вуха.

Минув якийсь час і ось той музика, що лівим оком міг бачити нечисту силу, грав на ярмарку. Раптом бачить того самого чортяку, який їх найняв і заплатив болотом. Зараз він прогулювався між ятками, крав усе, що очі бачили, і складав до кошика. Музика підскочив до нього і зашепотів:

— Ти! Козел рогатий! Ми тобі цілу ніч грали, а ти з нами болотом розплатився?

Чорт став знервовано озиратися, чи їх ніхто не чує, а потім відказав:

— Ходімо набік. Зараз я з тобою розрахуюся.

Музика відійшов із чортом за дерева, і там чорт почав виправдовуватися, щось пояснювати, обіцяти, що зараз заплатить, а потім поцікавився, яким чином музика може його бачити. А той з дурної голови усе чесно розповів. Як тільки чорт почув правду, то з усієї сили зацідив музиці кулаком в ліве око і зник. Більше музика тим оком нечистої сили не бачив.

Бал у Чорній кам’яниці

У XIX сторіччі з флігеля Чорної кам’яниці на Ринку ночами лунали таємничі звуки. Ті, хто відважувався там поселитися, відчували присутність якоїсь істоти. Овівав їх струмінь повітря, так мовби проходив повз них хтось невидимий.

Явища ці зникли, коли власник наказав зірвати всі підлоги в будинку. Мав на меті знищити щурів, а однак не виявив жодного сліду гризунів.

А тим часом розгадка цієї історії сягає значно глибше. На початку XVIII сторіччя до власника Чорної кам’яниці завітав якийсь таємничий пан у багатому одязі, зі шпагою при боці і в капелюсі з розкішним павичевим пером.

— Маю до вас одне прохання, — сказав гість. — Чи не міг би я винайняти вашу кам’яницю на цілу ніч?

Очі господаря відразу ожили, справи у нього останнім часом йшли дуже погано і можливість заробити зайвий гріш викликала жвавий інтерес.

— А можна поцікавитися, з якою метою? — запитав він для годиться, бо насправді йому було начхати, задля якої мети впала в око незнайомцеві його кам’яниця.

— Хочу влаштувати бенкет. І заплачу вам сто золотих. Але є одна умова...

— Одна умова... — кивнув господар.

— Тільки одна. В будинку не повинно бути жодної живої душі. Тільки я і мої гості. І ніхто не повинен підглядати чи підслуховувати, що тут відбувається.

— Ага. А куди ж я маю подітися?

— А це вже ваші проблеми. У корчмі переночуєте.

— Гроші наперед.

— Добре. Люблю ділових людей.

Незнайомець вручив господареві сто золотих і на тому вони попрощалися.

Ввечері господар подався ночувати до корчми, але заснути не міг. Крутився, крутився, врешті-решт вбрався і пішов подивитися, що ж там у його кам’яниці має відбуватися. Визирнув з-за рогу і побачив, як до будинку під’їжджають карети, повні панів і пань, гості заходять до кам’яниці, і карети від’їжджають. На освітлених шторах видніються тіні бенкетуючих. А карети продовжують зупинятися біля Чорної кам’яниці, а гості заходять, заходять і заходять до брами, і кінця їм нема. Господар очам своїм не вірить: яким чином його будинок може помістити таку кількість людей? Йому хочеться теж опинитися там, всередині, і побачити, що то за бенкет. Чи не рознесуть вони йому часом будинку таким натовпом?

«Гроші грошима, але ж ми так не домовлялися, — думає він собі. — Я розумію, що на бенкеті може бути і два, і три, і чотири десятки людей. Ба навіть і сто. Чому ні? Але ж самих тільки карет під’їхало уже більше сотні, а з кожної вийшло по парі, а деколи й по дві пари гостей. Вже не кажу про ті карети, які прибули перед моєю появою. А їм нема ні кінця, ні краю... Сто вісімнадцять... сто двадцять п’ять... сто сорок... Не, це неможливо! Сто сімдесят два...»

Коли кількість карет перевалила за дві сотні, господар не витримав і рушив до своєї кам’яниці. Якраз під’їхала чергова карета, з неї вийшло троє панів у чорних плащах, господар приєднався до них, вони разом увійшли в браму, потім стали підніматися сходами. З кімнат нагорі лунала танцювальна музика. Пани за весь той час не перекинулися ані словом. Від їхньої похмурої поведінки у господаря на спині побігли мурашки. Нарешті вони зупинилися перед дверима, які вели до великої зали, перезирнулися і відчинили двері. Музика залунала голосніше.

Господар увійшов за гостями до зали і те, що він побачив, позбавило його надовго дару мови. Зала була вщерть заповнена якимись чудовиськами. Там були рогаті й хвостаті потвори з собачими, вовчими, котячими, щурячими і ще бозна-якими головами, декотрі з них мали шкіряні крила, наче кажани, а замість ніг були копита або півнячі лапи з великими кігтями. Дивовижним було і те, що зала перетворилася на щось безмежне, бо не видно було ані кінця її, ані краю, так що гостей тут могло поміститися ще кілька сот.

Господар закляк на місці і якусь хвилю жадібно ловив ротом повітря. Потім почав тихенько задкувати і поки на нього ніхто не звернув уваги вискочив назад на сходи, хутенько спустився, а там уже нові гості під’їхали. Виглядали вони, як звичайні собі пани, які у той час ходили на вулицях Львова, і щойно у тій залі ставали такими, якими були насправді.

Господар прибіг до корчми і протремтів усю ніч від страху. Ледве досидів до ранку, а з першими півнями поквапився до Чорної кам’яниці. Він зазирнув у кожну з кімнат, і до великої зали в першу чергу, але не помітив нічого незвичного, зала знову мала ті самі розміри, що й раніше. Не виявилося жодних слідів нічного балу. Господар навіть подумав, що то все йому наснилося і мацнув себе за пояс, на якому висів гаман з грошима від дивного гостя. Гаман був на місці, але замість твердих і круглих монет пальці намацали щось м’яке і розлізле. Хутенько розв’язав гаман і в ніс йому вдарив сморід. Ви, мабуть, уже здогадалися, що він там побачив.

Тоді йому пригадалося застереження не сміти підглядати за тим, що буде у нього в кам’яниці відбуватися. Цілий день господар ходив, як причмелений, а під вечір почувся дуже погано, ліг у ліжко