Читати книгу - "Джерело"

як цемент під їхніми ногами затремтів; грот під мостом підхопив цю вібрацію. Звук наростав, ішов неначе від річки праворуч.

Ленґдон подивився туди й побачив моторний човен, який із вимкненими вогнями плив до них. Ближче до набережної на судні вимкнули мотор, і воно тихо причалило.

Ленґдон подивився вниз і похитав головою. До цієї миті він не був певен, наскільки можна покластися на комп’ютерного екскурсовода, але тепер, побачивши жовте річкове таксі, зрозумів: кращого союзника, ніж Вінстон, годі придумати. Зарослий кошлатою бородою капітан помахав їм: сідайте.

— Ваш британець, він мені дзвонив, — сказав він, щосили намагаючись говорити англійською. — Сказав, VIP-клієнт платить утричі за… як його… velocidad y discreción? Я вже… бачите? Світла немає!

— Так, дуже дякуємо, — відповів Ленґдон і подумав: «От молодець Вінстон! “Швидкість і непомітність”…»

Капітан допоміг Амбрі зійти на борт, і вона пішла грітися в крихітну каюту, здивовано усміхнувшись Ленґдонові.

— Оце так VIP! Сеньйорита Амбра Відаль?! — у свою чергу здивувався річковий таксист.

— Velocidad y discreción, — нагадав йому Ленґдон.

— ¡Sí, sí! Окей! — Капітан побіг до стерна й увімкнув двигун. За кілька секунд човен уже плив у темряву річкою Нервйон.

По лівому борту видніла велетенська павучиха біля музею Ґуґґенхайма, ще моторошніша у світлі мигалок поліцейських машин. Над головою до будівлі летів вертоліт від служби новин.

«Перший, але, мабуть, не останній», — подумав Ленґдон.

Ленґдон витяг загадкову записку Едмонда з кишені штанів. BIO-EC346. Едмонд сказав дати її таксистові, хоча, певне, навіть не здогадувався, що таксі буде річкове.

— Наш британський друг… — звернувся Ленґдон до капітана, перекрикуючи ревіння двигунів. — Мабуть, він сказав вам, куди ми їдемо?

— Так, так! Я попереджав, що човном вас довезу майже туди, він сказав, не проблема, триста метрів пройдете, ні?

— Так, добре. А чи далеко ще?

Капітан показав на шосе понад річкою праворуч.

— Написано: дорогою сім кілометрів, але по воді трохи більше.

Ленґдон поглянув на підсвічений дорожній знак:

AEROPUERTO BILBAO (BIO) → 7 KM

Він печально всміхнувся: у його голові прозвучали слова Едмонда: «Це до болю просто, мій друже»… Едмонд мав рацію, і коли Ленґдон здогадався, що означає цей шифр, йому навіть стало незручно, що він так довго над ним думав. BIO — це справді код, тільки не складніший за багато подібних, які друкують на авіаквитках по всьому світу: BOS, LAX, JFK… «BIO — це скорочена назва місцевого аеропорту!» Решта елементів — EC346 — одразу стали на своє місце. Ленґдон ще ніколи не бачив особистого літака Едмонда, але знав про його існування й практично не сумнівався, що на номері іспанського літака має бути літера E — від слова España.

«EC346 — це приватний літак».

Звичайно, якби таксист віз його до аеропорту Більбао, то Ленґдон міг показати охоронцям картку Едмонда, і ті б провели його на літак.

«Сподіваюся, Вінстон зв’язався з пілотами, аби попередити про нас», — подумав Ленґдон, озираючись у бік музею, який даленів позаду.

Ленґдон подумав, чи не піти теж у каюту до Амбри, але свіже повітря було приємне, і професор вирішив дати жінці кілька хвилин побути на самоті й зібратися з силами.

«Та й мені побути самому не завадить», — подумав він і пішов у бік носа човна.

Ставши попереду, відчуваючи у волоссі вітер, Ленґдон розв’язав краватку й поклав у кишеню. Потім розстібнув верхній ґудзик коміра-метелика й вдихнув якомога глибше, так щоб нічне повітря наповнило легені.

«Едмонде, — подумав він. — Що ти наробив?»

Розділ 33

В апартаментах принца Хуліана командор Дієго Ґарса, палаючи гнівом, ходив туди-сюди й слухав фарисейську тираду єпископа.

«Ви виходите за межі своїх повноважень! — хотів крикнути йому Ґарса. — Це не ваше!»

Знову єпископ Вальдеспіно лізе в справи палацу. Єпископ, наче привид, з’явився в темряві апартаментів Хуліана у повному літургійному вбранні й тепер пристрасно напучував принца щодо важливості іспанських традицій, глибокої побожності давніх королів і королев, миротворчого впливу Церкви в часи криз.

«Це ж зовсім не той момент!» — сердився подумки Ґарса.

Цього вечора принцові Хуліану буде потрібно дуже тонко звернутися до громадськості, і Ґарсі аж ніяк не хотілося, щоб Вальдеспіно відволікав його релігійними питаннями.

Дзвінок телефона Ґарси дуже зручно перервав монолог єпископа.

— Sí, dime, — гучно відповів Ґарса, стаючи між принцом і єпископом. — ¿Qué tal va?[41]

— Командоре, це агент Фонсека з Більбао, — швидко заговорив співрозмовник. — Боюся, ми не можемо зловити того, хто стріляв. Компанія, що, як ми вважали, могла б вистежити його, втратила контакт із машиною. Схоже, вбивця передбачив наші дії.

Ґарса проковтнув гнів і видихнув, намагаючись зробити так, щоб нічим не виказати свій внутрішній стан.

— Розумію, — зважено відповів він. — Зараз головна ваша турбота — сеньйорита Відаль. Принц чекає зустрічі з нею, тож маєте доправити її сюди швидко.

У слухавці запала довга мовчанка.

— Командоре? — обережно спитав Фонсека. — Перепрошую, командоре, але на цьому фронті новини невтішні. Як видається, сеньйорита Відаль і американський професор залишили будівлю… Без нас… — після невеликої паузи додав він.

Ґарса ледь не впустив телефон.

— Перепрошую… чи можете повторити?

— Так, командоре. Сеньйорита Відаль і Роберт Ленґдон утекли з будівлі. Сеньйорита Відаль навмисне покинула свій телефон, щоб ми не могли її вистежити. Куди вони пішли — не знаємо.

Ґарса зрозумів, що в нього відвисла щелепа і принц дивиться на нього дуже збентежено. Вальдеспіно теж нахилився вперед, аби чути, з цікавістю піднявши брови.

— О, це чудові новини! — раптом вигукнув Ґарса, киваючи для переконливості. — Молодці. Побачимося тут пізніше цього вечора. Просто підтвердимо транспортні протоколи й питання безпеки. Хвилиночку.

Ґарса накрив рукою телефон і всміхнувся принцу.

— Усе гаразд. Я тільки вийду в іншу кімнату, обговорю деталі, залишивши вас, панове, сам на сам.

Ґарса не дуже хотів залишати принца з Вальдеспіно, але такий дзвінок приймати і при одному, і при другому було не можна, тож він увійшов в одну з гостьових кімнат і зачинився там.

— ¿Qué diablos ha pasado?[42] — просичав він у телефон.

Фонсека переказав йому те, що відбулося: прозвучало воно як шалена фантазія.

— Світло згасло? — шаленів Ґарса. — Комп’ютер видав себе за працівника служби безпеки й спрямував не туди?! Що я маю на це сказати?!

— Я розумію, це важко уявити, командоре, але саме так усе й було. Ми зараз намагаємося зрозуміти, чому комп’ютер несподівано перейшов на інший бік…

— Перейшов?! Так це все той чортів комп’ютер?!

— Я маю на увазі, спочатку комп’ютер дуже нам допомагав: визначив ім’я вбивці, спробував його спинити, виявив, що той