Читати книгу - "Мистецтво мріяти. Як отримати те, чого насправді бажаєш"

означає, що треба буде йти і займатися чимось, що може змусити вас дуже нервувати. Наприклад, телефонувати людям, яких ви страшенно боїтесь. Або вставити чистий аркуш у друкарську машинку чи закріпити полотно на мольберті. Або зайти до кабінету начальника і ввічливо, але твердо попрохати про обіцяне підвищення. І, можливо, навіть здобути перемогу.

Якщо вам здається, що ви нервуєте зараз, просто почекайте до наступного розділу, аби дізнатися, що ви можете – і повинні – почати працювати над вашою метою не за тиждень, не через місяць, не «колись одного дня», а завтра. Дочекайтеся, поки всі ці важкі, непохитні перешкоди – мільйон доларів, якого у вас ніколи не буде, родина, яка точно викине вас на вулицю або помре з голоду, – почнуть зникати, і ви зрозумієте, надто пізно, як безпечно ви почувалися, ховаючись за ними. Дуже часто ви перелічуєте довгий список причин, які заважають вам досягти мети, не тому, ніби справді думаєте, що вам це не до снаги. А тому, що воліли б цього не робити і сподіваєтеся, що, може, не доведеться.

Що ви справді відчуваєте – так це страх. Мабуть, вам соромно зізнатися в цьому навіть собі, адже ви доросла людина й не повинні нічого боятись. Але є не менш ніж кілька тисяч причин, які дійсно можуть викликати страх, коли ви починаєте рухатися шляхом до мети. Деякі з них пов’язані з високою ціною успіху в нашому суспільстві, особливо для жінок. Ми вже згадували їх, говорячи про середовище, яке формує геніїв або не формує: «платівки» з негативом… незнання методів та засобів… брак підтримки… відчуття провини за те, що кидаєш людей у скруті… страх залишитися самотньою. Нестерпно важко намагатися досягти мети, маючи на спині такий убивчий тягар, – і з допомогою моєї книжки вам вдасться цього уникнути. Ви дізнаєтеся, як готуватись до таких складних ситуацій, як співбесіда. Зрозумієте, що цілком нормально падати й підводитися стільки разів, скільки треба. Ви навчитеся забезпечувати собі всю необхідну підтримку, зібравши команду справжніх та вигаданих переможців, котрі допоможуть і підбадьорять. І знаєте що?

Ви все одно будете налякані.

Немає у світі нічого справді вартісного, що б не викликало страх. У ту хвилину, коли ви берете на себе зобов’язання вирушити в дорогу до своєї мрії, ви починаєте сповнену небезпек мандрівку в невідомість. А природна реакція організму на щось нове й ризиковане – викид адреналіну. Метелики в животі. Тремтіння в колінах. Серце, що нестримно калатає в грудях. Називають такий стан страхом сцени – ніби просто нерви, а за відчуттями це справжній серцевий напад. Комфорт – це те, про що ви можете тепер забути. У вас його більше не буде. Хвилювання, товариство, допомога, підтримка – так. Але не комфорт.

Що ж вам робити?

Те, що робить кожна більш-менш пристойна акторка перед тим, як вийти на сцену в день прем’єри, – влаштовуйте істерику. Тупайте ногами й кричіть: «Світло жахливе, текст дурний, автора п’єси треба застрелити, режисер – ідіот! Я не готова, я не можу, я більше не витримаю, я йду!» А далі виходьте на сцену під світло тих самих жахливих прожекторів… і все чудово. Це також просто важкі часи.

Важкі часи – усього лише добрий старий прийом скигління й нарікання, що зараз уже вважається ритуалом. Інші культури перетворили його на мистецтво. Вслухайтесь у квиління в циганському фламенко. Або сумні мотиви блюзу! Будь-яка селянська поезія – це низка проклять та скарг, звернених до неба. А що, зрештою, в Біблії називається «плачем»? Як на мене, гарне, піднесене слово, котре позначає те, що у своїй книжці я називаю просто бурчанням та скиглінням. Усім цим людям, вочевидь, було відомо про щось, чого ми не знаємо. Але ми можемо навчитися визнавати й шанувати потребу скаржитись – і робити це тоді настільки відкрито, пристрасно та з такою нестерпною винахідливістю, наскільки можливо. Для цього, щоправда, слід трохи потренуватись, адже нас привчили бути милими та ввічливими, навіть коли ми почуваємося, немов алігатор із похмілля. Але ви здивуєтесь, як швидко зникне ваша звичка стримуватися.

Можете спробувати просто зараз, подумки. Оберіть будь-який пункт вашого списку проблем – нехай це буде цілком серйозна перешкода на шляху до вашої мети, як-от брак грошей чи освіти або забагато сімейних обов’язків. Сядьте й ретельно подумайте, чому ця проблема зводить нанівець ваше прагнення. Якщо хочете, візьміть аркуш і запишіть свої думки, давши цьому «нарису» назву «Це неможливо зробити». Непогано розпочати свої нотатки серйозним, сумним і трохи плаксивим тоном: «Навіть якщо мені вдасться вступити до коледжу, мене, мабуть, виженуть після першого ж семестру. Я завжди був кепським студентом. У мене голова болить уже від самої думки про те, що треба сісти за парту й навчатися».

Потім, помалу, якщо можете – а вам майже завжди це під силу, – починайте кепкувати зі своїх негативних відчуттів. Перебільшення, пародія, мелодрама, зневага й цинізм – усе це дієва зброя, і будь-що є прийнятною мішенню: ви самі, я, ваша мета, прапор та країна. «Правда в тому, що я ненавиджу навчання. Мені нудно, я не можу зосередитись і ненавиджу вас за те, що запропонували цю ідею. Мене все й так влаштовує. Я надто ледача, аби цим усім перейматися. Піду, мабуть, наїмся шоколаду й погладшаю». Вигадуйте будь-що, аби тільки це були якісь капосні, жалюгідні нарікання з глузливими нотками.

Помітили, що ваш рівень енергії пішов угору? Чи не здалася вам раптом мета трохи менш неможливою? Ви ще нічого не вирішили. Стратегічна проблема все ще стоїть перед вами. Сумніви досі тут. Чому ж ви тоді смієтесь?

Тому що, подолавши всі ці товсті шари вашого «Я не можу», ви докопалися до зухвалого й потужного нафтового фонтана під назвою «Я не хочу й не буду цього робити». Депресія – це енергетична криза, а викид негативу – це джерело енергії, чистої, потужної, першокласної. Але ми настільки звикли її стримувати й вважати чимось забороненим, що забули дещо, відоме кожній дворічній дитині: як це класно – влаштувати істерику. Ми всі такі гарні маленькі дівчатка, такі хоробрі та стійкі маленькі хлопчики, такі ввічливі маленькі дітки – але всередині будь-кого з нас сидить нестерпний та норовистий маленький розбишака, який тільки й чекає, аби його випустили. У мене такий є. У вас також. Цей шибеник – ваш, і вам краще любити його, а не ігнорувати на власний страх і ризик.

Якби у вас була дитина, сповнена нестримної енергії, а ви вбрали б її в чепурний білий костюмчик, повели до церкви й намагалися вмовити сидіти тихенько, це маля зірвало б усю службу. Але якби