Читати книгу - "Протистояння. Том 2"

лагідно відказала матінка Ебіґейл. — Іноді здається, що всі двісті шістнадцять.

— Ви мені снилися, — мовила Люсі і відійшла, трохи знічена.

Тепер підійшла темноока жінка з хлопчиком. Жінка подивилася на неї поважно й твердо; у хлопчика на обличчі було щире здивування. Із хлопчиком усе було гаразд. А от у жінці сиділо щось, що сповнювало її могильним холодом. «Він тут, — подумала матінка Ебіґейл. — Прийшов в образі цієї жінки… бо, дивіться, він приходить не лише у власній подобі… у подобі вовка… ворони… змії…»

Матінка Ебіґейл ще не втратила страх за власне життя, і на мить їй здалося, що ця дивна жінка з білими пасмами простягне руку майже буденним жестом і схопить її за горло. На ту мить, яку тривало це відчуття, матінці Ебіґейл дійсно здалося, наче обличчя тої жінки зникло і вона дивиться у діру в часопросторі, діру з двома очима, темними і прóклятими, що зорять на неї неприкаяно, дико, безнадійно.

Але то була просто жінка, не він. Темний чоловік би ніколи не наважився прийти сюди до неї, навіть не у власній подобі. То була просто жінка — і то дуже красива — з виразним, чуттєвим лицем, яка обіймає за плечі хлопчика. То їй на мить примарилося. Точно, примарилося, та і все.

Для Надін Кросс ця мить була моментом сум’яття. Коли вона увійшла у двір, з нею все було гаразд. Усе було гаразд, доки Ларрі не заговорив із цією бабусею. Потім її накрила раптова огида і жах. Ця стара може… що може?

Може бачити.

Так. Надін злякалася, що стара може зазирнути в її душу, де вже проросла й пустила коріння темрява. Вона боялася, що стара встане зараз зі свого крісла, засудить її і вимагатиме, щоб вона залишила Джо й пішла до тих (до того), для кого призначена.

Обидві похмуро подивились одна на одну, зміряли одна одну поглядом. То була коротка мить, але обом жінкам вона здалася невимовно довгою.

«Він у ній — Паросток Диявола», — подумала Еббі Фрімантл.

«Уся їхня сила тут, — у свою чергу подумала Надін. — Вона — все, що в них є, хоч вони самі можуть вважати, що це не так».

Джо почав нетерпеливитися, смикати її за руку.

— Здрастуйте, — промовила вона тихо, безживно. — Я — Надін Кросс.

Стара відказала:

— Я знаю, хто ти.

Слова повисли у повітрі, раптом розітнувши всі інші розмови. Люди здивовано озирнулися — подивитися, чи нічого не сталося.

— Правда? — тихо відгукнулася Надін. Раптом здалося, що її єдиний захист — це Джо.

Вона поволі підштовхнула хлопчика, щоб він опинився перед нею, немов заручник. Химерні очі Джо кольору морської хвилі поглянули на матінку Ебіґейл.

Надін сказала:

— А це Джо. Ви теж його знаєте?

Матінка Ебіґейл не зводила погляду з очей жінки, яка назвалася Надін Кросс, але на її потилиці виступили дрібні краплі поту.

— Гадаю, що він такий Джо, як я Кассандра, — відповіла вона, — і не вважаю, що ти — його мати.

Вона з якимось ніби полегшенням перевела погляд на хлопчика, але в старої залишилося невідчепне химерне відчуття, ніби та жінка якимось чином перемогла: поставила оцього малого між ними, не дала їй виконати свій обов’язок, хоч який він там є… але ж усе сталося так раптово, і вона не була готова до цього!

— Як тебе звати, друже? — спитала вона в хлопчика.

Хлопчик, важко дихаючи, намагався щось вимовити: наче у горлі в нього застрягла кістка.

— Він не скаже, — промовила Надін, поклавши руку йому на плече. — Він не може сказати. Сумніваюся, що він пам’я…

Раптом Джо виштовхнув із себе щось, і наче прорвалася якась запона.

— Лео! — з несподіваним притиском промовив він. — Лео Роквей, ось хто я! Я — Лео!

І він, сміючись, кинувся на шию матінці Ебіґейл. У юрбі теж засміялися й заплескали в долоні. Надін стала буквально непомітною, а Еббі відчула, що якийсь життєвий фокус, якусь важливу нагоду втрачено.

— Джо! — звернулася до вихованця Надін. Її обличчя було відсторонене, вона знову оволоділа собою.

Хлопчик трохи відсунувся від матінки Ебіґейл і подивився на неї.

— Відійди, — сказала Надін і твердо подивилася на Еббі, звертаючись не до хлопчика, а безпосередньо до неї. — Вона стара. Ти їй зробиш боляче. Вона дуже стара і… не дуже міцна.

— О, та я, певне, цілком ще міцна, щоб любити отакого хлопчака! — відказала матінка Ебіґейл, але їй самій ці слова здалися непереконливими. — Схоже, в нього був важкий шлях.

— Так, він стомлений. Та й ви теж, здається, стомилися. Ходи, Джо.

— Я її люблю, — відповів хлопчик, не сходячи з місця.

Від цього Надін ніби аж здригнулася. Її голос став суворішим.

— Відійди, Джо!

— Це не моє ім’я! Лео! Лео! Ось моє ім’я!

Тихий гурт прочан знову притих: усі зрозуміли, що сталося й відбувається щось несподіване, але що саме, не розуміли.

Дві жінки зітнулися поглядами, немов мечами.

«Я знаю, хто ти!» — казали очі Еббі.

Надін відповідала: «А я знаю, хто ти!»

Але цього разу Надін першою відвела очі.

— Добре, — промовила вона. — Лео, чи як скажеш. Просто відійди, не втомлюй людину.

Хлопчик неохоче відпустив руки матінки Ебіґейл.

— Заходь до мене, коли захочеш, — сказала Еббі, але очей не підвела, щоб показати: це стосується не Надін.

— Добре, — відповів хлопчик і послав бабусі повітряний поцілунок. Надін стояла з кам’яним обличчям. Мовчала. Коли вони спускалися з ґанку, її рука тримала вихованця за плечі вже скоріше як налигач, ніж як знак, що все добре. Матінка Ебіґейл дивилася, як вони йдуть, розуміючи, що знову втратила фокус. Коли вона не бачила лиця тієї жінки, відчуття одкровення розмивалося. Матінка почала сумніватися у тому, що їй відчувалося. То була просто якась жінка… але чи так уже просто?

Молодий чоловік, Андервуд, стояв під сходами, похмурий, мов чорна хмара.

— Чому ти так поводилася? — спитав він жінку, і хоча говорив тихо, матінка почула ці слова.

Жінка не звернула на це уваги. Пройшла повз, ані слова не сказавши. Хлопчик благально подивився на Андервуда, але ця жінка за нього відповідала, і хлопчик дозволив їй потягти його далі, потягти геть.

На мить запала тиша, і раптом матінка відчула, що має її заповнити, та не знає чим…

…чи справді це потрібно?

Чи не її справа її заповнити?

І якийсь голос тихо спитав у неї: «Чи не так? Чи твоя це справа? Чи за тим Бог привів тебе сюди, жінко? Щоб ти стала офіційним зустрічальником у Вільній зоні?»

«Я не можу думати, — відказала матінка