Читати книгу - "Напівдикий"

зробити. Знаю, що здолаю її у двобої, але для цього треба встигнути наблизитися, перш ніж вона здійме тривогу. Дуже не хотілося б, щоб вона обернулася й вистрілила у мене.

Просуваюся, не відводячи очей від чорної постаті… Це ніби якась дитяча гра. Я весь як на долоні, і якщо вона озирнеться… Чесно визнаю, що мені кінець, якщо вона озирнеться… Але ж Ловчиня мусить стежити за будиночком, це її робота, і вона не озирнеться, якщо я все зроблю тихо. Отже, поволеньки схилом униз, затамувавши подих, дивлячись під ноги і вивіряючи кожен крок, а тоді… Вона посунулася на животі, фокусуючи бінокль… Піщаний ґрунт осипається з-під моєї лівої ноги, але нечутно. Ступаю ще один крок униз долиною. Тепер я не відводжу очей від Ловчині, яка у двох метрах від мене вгорі. Ніж уже в моїй лівиці.

Двома стрімкими великими кроками підбігаю до неї, хапаю правою рукою її за щиколотку і смикаю вниз. Вона в добрій формі: зойкає, вивертається і б’є мене ногами, але я вже приставив їй до горла ніж. Мені на руку бризкає кров. Проблиски в її очах згасають. Аж дивно, як швидко все це сталося.

Болять ребра. Мабуть, вона зламала мені одне, вдаривши ногою. Зцілюю його, чую дзижчання, проте я ще й досі тримаю її тіло, досі не витягнув з її горла ніж. Витягаю й витираю насухо тремтячими пальцями об сорочку Ловчині. У неї є рація з навушником. Забираю рацію, моя рука знову починає тремтіти, коли я торкаюся шкіри Ловчині. Намагаюся вдягнути навушник, але не витримую його сичання. Ось чому я зміг відчути її здаля — не тільки через мобілки, а ще й через цю рацію.

Беру її бінокль і дряпаюся туди, звідки вона вела спостереження. Бінокль просто чудовий. Я бачу хатинку Провідниці, внутрішній дворик і виноград; бачу частину Габріелевої голови, хоч Провідниці не видно. Бінокль добре працює, але й виноград теж робить свою справу. Ловці не знають, що ми з Несбітом пішли звідти, навіть, якщо їм відомо про наше прибуття.

Я оглядаю схил, шукаючи Несбіта і партнерку Ловчині. На протилежному боці пагорба, вгорі, помічаю чорну постать — Ловчиню, — а вище бачу іншу темну постать. Несбіт? Ні! Ще одна Ловчиня. І ще одна. І ще. Чорт! А я досі не знаю, куди подівся Несбіт.

Хоч, якби його зловили, було б здійнято тривогу, отже…

І тут я помічаю його. Він робить те саме, що і я щойно, наближаючись з-за спини до Ловчині навпроти мене. Це добре, але у мене відчуття, що Несбіт не підозрює про існування тих двох Ловчинь на схилі, а мені здається, що вони зможуть його побачити. Чорт!

Я зісковзую по схилу вниз до тіла Ловчині й хапаю її пістолет. Я б волів не користуватися ним, але якщо буде потрібно, то таки скористаюся. Тоді я біжу вгору висохлим руслом, намагаючись уникати зайвих звуків, хоч швидкість у цій ситуації найважливіша.

Пробігаю три сотні метрів; гадаю, що цього досить. Підповзаю схилом русла вгору й розглядаю все довкола в бінокль, лежачи на животі. Несбіт далеко внизу навпроти мене, стоїть навколішки над Ловчинею, яка виглядає вже мертвою. Але та, найвіддаленіша від мене, Ловчиня суне назад і зможе побачити Несбіта. Найближча до мене Ловчиня не рухається, але й не видається спокійною, бо озирається туди, де лежить моя мертва Ловчиня. Вони вже знають, що ми тут. Вони бачили Несбіта і переговорили між собою по рації, а тепер дивуються, чому не озивається Ловчиня номер один.

Мушу швиденько дістатися до найближчої від мене Ловчині, і сподіваюся, що Несбіт упорається з тією іншою.

Моя Ловчиня на відстані ста метрів ліворуч од мене внизу. Припускаю, що про тишу вже можна не надто дбати, тому намагаюся підбігти якомога ближче, якомога швидше й якомога безшумніше. Цілюся пістолетом у Ловчиню, хоч і знаю, що з мене не найкращий стрілець, хіба якщо стрілятиму впритул. Я вже майже готовий стрибнути на неї, але вона почула мене й обертається. Стріляю, влучаю їй у ногу. Ловчиня відкочується вбік і теж стріляє, а я дивуюся, чому вона не влучила в мене. Стріляю вдруге, у мене закінчуються набої, але я вже підбіг до неї, і мій ніж уже в її животі, потім я вихоплюю його звідти і застромлюю їй у шию. Сріблисті й брунатні іскри в її очах ніяк не згасають. Я дивлюся на свою закривавлену руку — це її кров. Тоді знову зазираю їй у очі — в них уже немає жодної іскорки, — і я швидко відвертаюся.

Відчуваю, як запекло мені в скроні. З рани бризкає кров. Її куля таки влучила в мене, але тільки дряпнула. Зцілююся, а тоді ще раз прикладаю до очей бінокль.

Несбіт біля своєї мертвої Ловчині, забирає її пістолет, потім повертається й дивиться на мене.

Я ж дивлюся вгору й бачу останню Ловчиню. Вона переводить погляд від мене до Несбіта й витягає мобілку. Хоче зв’язатися з базою. Якщо їй це вдасться, тут незабаром аж кишітиме від Ловців.

Кидаюся до неї. Кричу Несбіту:

— Стріляй у неї!

Несбіт стріляє. Багато разів. Я думав, що з нього кращий стрілець.

Ловчиня сидить навпочіпки з телефоном у руках, стріляє у відповідь Несбіту. Я вже майже біля неї. Але вона вже подзвонила. Я стрімко біжу до неї. Вона обертається і стріляє в мене, але промазує. Вона перелякана. Несбіт стріляє в неї, але Ловчиня мчить схилом униз до хатки Провідниці. Вона швидка, але я думаю, що зможу її наздогнати, перш ніж вона туди добіжить. Женуся схилом униз, але і їй схил також додає швидкості. Ось уже Ловчиня сягає внутрішнього дворика, стріляючи навмання. Скрізь. Це немовби сцена з якогось божевільного голлівудського фільму.

Наздоганяю її, але вона хапається за виноградні лози й падає спиною на землю. Падає навзнак, і її чорне лискуче волосся, зібране у хвостик на потилиці, ніби повертається в мій бік, хоч її рука ще й досі тримається за лози, але я вже бачу з рухів її тіла, що вона мертва.

Ловчиня гепається на землю. Її обличчя без жодного виразу. На її чолі отвір від кулі, маленький, глибокий і досконало круглої форми.

Поряд стоїть на колінах Габріель, а його пістолет направлений на мене. Його рука випростана. Обличчя також без жодного виразу.

— Це я, — гукаю