Читати книгу - "Стань сильнішим"

постійної пильності. Але якою б пильною я не намагалася бути, наявність привілеїв була не єдиною перешкодою на моєму шляху. Осмислення тривало.

Січень

За кілька місяців, холодного січневого дня, в моєму будинку пролунав один із тих дзвінків, які зупиняють час і зненацька все змінюють. Це була моя сестра Ешлі: «Щось не так із мамою! Вона знепритомніла на доріжці перед моїм будинком. Їй погано!»

Я належу до тих, хто хронічно і нав’язливо подумки репетирує трагедію, вважаючи, що, коли щось станеться, буде підготованим. Або що трагедія ніколи не станеться, тому що я готова до неї. Урешті ось що я зробила: пожертвувала радістю у момент її переживання, щоб запобігти болю в майбутньому. Тепер я хочу отримати те, що мені належить: менше болю, менше страху, менше паніки. Але торгівля радістю заради зменшення вразливості — це угода з дияволом. А диявол ніколи не платить по рахунках. Отже, усе, що я відчувала, слухаючи сестру, було суцільним жахом. Нічого не може статися з моєю мамою. Я не переживу цього.

За півгодини після дзвінка ми зі Стівом і Ешлі вже були у відділенні невідкладної допомоги. Ми тулилися одне до одного, очікуючи когось, хто скаже нам, що відбувається з мамою за важкими автоматичними дверима. Я не сумнівалася, що відбувається щось дуже серйозне. За дверима тієї кімнати чулося надто багато метушні, плюс усе було написано на обличчі Стіва. Хороша новина в таких випадках полягає в тому, що Стів — лікар, тож може пояснити, що відбувається. А погана новина в тому, що я дивлюся в його очі вже двадцять п’ять років і знаю, коли він наляканий або стурбований.

Ніхто не має вийти з тих дверей з «отим» виразом обличчя. Я не дозволю нікому вийти з цих дверей з «отим» виразом обличчя. Я відмовляюся це чути. Я не зможу цього пережити.

Нарешті вийшла медсестра і на ходу щось сказала Стіву про встановлення кардіостимулятора. Стів пояснював нам, як працює кардіостимулятор, коли вийшов лікар. Серце моєї мами зупинилося. Електронна система, яка контролює її серцебиття, вимкнулася, і наразі частота серцевих скорочень була ще дуже низькою. Маму переводили в реанімацію кардіологічного відділення.

Я взагалі нічого не зрозуміла. Моя мама була здорова. Вона була молода і активна, працювала повний робочий день і харчувалася чорними бобами і шпинатом.

Лікар пояснив, що маму оперуватимуть наступного ранку і за декілька годин ми зможемо її побачити. Ми залишилися в лікарні і чекали. Моя інша сестра, Барретт (близнючка Ешлі), приїхала з Амарілло, а мій брат у Сан-Франциско був на постійному телефонному зв’язку.

Повільно й непомітно мій фізичний стан ставав стабільнішим. Я не знаю, чи була це реакція на мій власний біль, чи на вираз невимовного страху на обличчях моїх молодших сестер, але я зціпила зуби і упевнено подивилася навколо. Я припинила плакати, випростала спину і озброїлася рішучістю. Я пригадую хореографію ледь помітних рухів, коли я обіймала сестер і ніби вивищувалася над ними. Я стала захисницею — як тоді, коли збирала всіх у своїй кімнаті під час сварок батьків. Такою ж захисницею, яка зверталася по допомогу до батьків, коли вважала, що в однієї з моїх сестер чи брата проблеми. Це моя роль. Опікунка. Поки я граю цю роль, я рішуча. Я — захисниця. І на жаль, я беру на себе до біса більше, ніж будь-хто інший.

У книжці «Танець зв’язку» («The Dance of Connection»)68 Гаррієт Лернер пояснює, що усі ми моделюємо власні способи подолання тривожності: дехто з нас бере на себе надто багато, а інші опускають руки. Надактивні зазвичай негайно починають радити, рятувати, контролювати, керувати і фактично занурюються в чужі справи, не дбаючи про себе. Пасивні в умовах стресу зазвичай розгублюються: вони просять інших перебрати на себе відповідальність і часто самі опиняються в центрі уваги чи занепокоєння. Їхня протилежність, надактивні люди, здаються жорсткими і владними, натомість пасивні можуть справляти враження безвідповідальних або надмірно вразливих. Чимало цих поведінкових моделей засвоєні і визначені ролями, які ми граємо в родинах. Зазвичай первістки схильні перебирати на себе відповідальність, і це саме мій випадок.

Коли нам нарешті дозволили побачити маму, мої сестри мужньо намагалися тримати себе в руках, але їм це погано вдавалося. Я ж натомість була безстрашною. «Що тобі потрібно привезти з дому? — запитала я. — Що мені зробити? Кому зателефонувати? Що потрібно зробити вдома?» Як двоє надактивних діячів, ми з мамою склали довгий перелік справ. Лікар, який прийшов, простягнув руку вітчимові, але я перервала потискання рук, назвалася і почала вивуджувати з нього інформацію. Вітчим відступив і дозволив мені грати мою роль.

Пізніше ми перебралися на перший поверх лікарні. Просторий вестибюль х’юстонської лікарні прегарний: тут є величезні композиції з квітів на досконало розташованих столах, скульп­тури і навіть рояль. Це чудово, але дивно. Щоразу, коли я проходжу тут, намагаюся подумки примирити вигляд фойє модного готелю, інвалідні візки і людей у білих халатах.

Стоячи біля роялю, я витягнула перелік справ, складений мною і матір’ю, і почала делегувати завдання.

— Ешлі, ти можеш з’їздити до маминого будинку і привезти всі її ліки? Поклади їх в сумку разом з вітамінами. Барретт, зателефонуй Джейсону і розкажи, як справи. Також нам потрібно купити мамі легку бавовняну піжаму.

Записуючи ініціали сестер поруч із кожним пунктом, я почала нервувати щодо того, що справ залишилося дуже мало. Мама хотіла, аби я привезла їй дещо з крамниці, але цього було недостатньо, щоб зайняти мене.

— Знаєте що? Я сама з’їжджу за маминими ліками. Я знаю, де вона все це тримає. І, Барретт, я сама зателефоную Джейсону. Він наляканий, і розмова буде важкою. Важко бути далеко. А також я знаю, де купити піжаму, яка застібається спереду.

Я вивчала список і кивала головою, пишаючись своїм рішенням узяти на себе весь клопіт. Так. Так набагато краще. Буде краще, якщо я сама все це зроблю. Я швиденько змінила ініціали навпроти перелічених справ і зробила кілька нотаток. Мої сестри відступили і перешіптувалися. Коли я нарешті підвела погляд, вони трималися за руки і дивилися на мене.

— Що? Що не так? У чому справа? — запитала я нетерпляче.

Ешлі сказала:

— Ти занадто багато на себе береш.

Барретт підхопила:

— Ми можемо допомогти. Ми знаємо, що робити.

Я раптом обм’якла, впустила аркуш на підлогу, впала в крісло і почала схлипувати. Я поводилася нерозважливо. Люди зазвичай плачуть в залах очікування нагорі, але не в модних вестибюлях. Я розуміла, що влаштовую істерику, але не могла зупинитися. Сестри пробили мою броню. Я почувалася так, наче сорок років дій замість почуттів наздогнали мене. Ешлі і Барретт розплакалися також, але вони підтримали мене і сказали, що все буде добре і що ми подбаємо одна про одну і про маму. Мій вітчим Девід, який спостерігав усе це протягом години (і протягом останніх двадцяти років), поцілував кожну з нас в чоло, вибачив мене за те, що я так грубо повелася в палаті, і пішов виконувати завдання зі списку.

І знову відіграла свою роль особиста історія підйому після падіння моєї мами. Її вибір і робота, яку вона виконала з власним життям, не лише розпалили мою цікавість, вони також змінили моїх сестер і брата. Мама купує стоси важливих книжок на зразок «Танцю зв’язку» Гаррієт Лернер і усім нам дає по примірнику. Це не надто делікатно, але ефективно. Ми із сестрами виявилися здатними на осмислення істини, тому що мама познайомила