Читати книгу - "Бібліотека душ"

пан Як-його-там може поцілувати мене вффф…

Емма затулила мені рота долонею.

— Джейкобу погано, і він сам не розуміє, що говорить, — сказала вона. — Я точно знаю, що він хотів подякувати за наш порятунок. Ми перед вами в боргу.

— І це теж, — промимрив я їй у долоню.

Я був розлючений і переляканий, а поза тим від усієї душі радів, що живий… і що бачу Емму цілою і знову неушкодженою. Коли я про це подумав, усе бажання воювати вивітрилося, а на зміну йому прийшла проста вдячність, що наповнила собою кожну клітинку мого тіла. Я заплющив очі, щоб кімната перестала обертатися, і слухав, як вони перешіптуються, обговорюючи мене.

— Він створює проблеми, — сказав лікар. — У такому стані не можна допускати, щоб він знайомився з паном Бентамом.

— У нього все поплуталося в голові, — заперечив Шарон. — Якщо ми з дівчиною поговоримо з ним віч-на-віч, то я впевнений, що ми зможемо повернути його до тями. Можна нам залишитися з ним наодинці?

Лікар знехотя вийшов. Коли за ним зачинилися двері, я знову розплющив очі й сфокусував зір на Еммі, яка дивилася на мене згори вниз.

— Де Едисон? — спитав я.

— Він потрапив на той бік мосту, — відповіла вона.

— Так, — згадав я. — А від нього щось чути? Він уже повернувся?

— Ні, — тихо відповіла вона. — Поки що ні.

Я замислився над тим, що це могло значити, що з ним могло статися, але думка про це була надто нестерпною.

— Ми пообіцяли, що підемо за ним, — сказав я. — Якщо він зміг перебратися, зможемо й ми.

— Тому порожняку під мостом, може, й начхати на собаку, який потрапив на той бік, — вставив свої п’ять копійок Шарон, — але з вас він неодмінно здере шкуру й кине в окріп.

— Іди геть, — сказав я йому. — Я хочу поговорити з Еммою сам на сам.

— Чому? Щоб вилізти у вікно і знову втекти?

— Ми нікуди втікати не збираємося, — відповіла замість мене Емма. — Джейкоб навіть з ліжка встати не зможе.

Але Шарон був непохитний.

— Я відійду в куточок і не пхатиму носа у ваші справи, — сказав він. — Це все, що я можу вам запропонувати. — Він відійшов, вмостився на єдиному бильці Німового крісла й заходився під акомпанемент власного насвистування чистити нігті.

Емма допомогла мені сісти в ліжку, і ми притулилися одне до одного лобами та стали пошепки перемовлятися. На якусь мить мене так переповнило відчуття її близькості, що всі питання, які наводнювали мій розум, випарувалися, а залишилася тільки її рука, якою вона торкалася мого обличчя, проводила по моїй щоці, уздовж лінії щелепи.

— Ти так мене налякав, — сказала Емма. — Я вже думала, що втратила тебе назавжди.

— Я в порядку. — Сказав я це, розуміючи, що ні у якому я не в порядку, але мені було соромно, що вона за мене хвилюється.

— А був не в порядку. Зовсім ні. Ти повинен попросити вибачення у лікаря.

— Я знаю. Просто розпсихувався. А ще вибач, якщо я тебе налякав.

Емма кивнула й відвела погляд. Він ненадовго помандрував до стіни, а коли повернувся до мене, то в її очах знову заблищала криця.

— Мені подобається думати, що я сильна. Що на волі зараз я, а не Бронвін, Міллард чи Єнох, бо я досить сильна, щоб на мене можна було покластися. Я завжди такою була — дівчиною, яка може витримати все. Наче в мене всередині є сенсор болю, який ніколи не вмикається. Я можу заблокувати все жахливе й робити далі те, що необхідно. — Її рука відшукала мою на ковдрі. Наші пальці машинально переплелися. — Але коли я думаю про те… про те, як ти виглядав, коли тебе підняли з землі, після того як ті люди…

Вона здавлено видихнула і похитала головою, наче відганяючи від себе спогад.

— Я просто не витримую.

— Я теж. — Я згадав увесь той біль, який відчував од самого вигляду Емминих страждань, той жах, який охоплював мене щоразу, коли їй загрожувала небезпека. — Я теж. — Стиснувши її руку, я пошукав ще якихось слів, але вона заговорила першою.

— Ти повинен мені дещо пообіцяти.

— Що завгодно.

— Мені потрібно, щоб ти не помер.

Я ледь-ледь усміхнувся. Але Емма залишалася серйозною.

— Якщо я тебе втрачу, то все інше ні чорта не варте.

Я міцно-міцно пригорнув її до себе.

— Зроблю все можливе.

— Цього не досить, — прошепотіла вона. — Дай слово.

— Окей. Я не помру.

— Скажи «даю слово».

— Даю слово. Ти теж скажи.

— Даю слово, — мовила вона.

— Ахх, — безтурботно сказав зі свого кутка Шарон, — милі побрехеньки з вуст закоханих…

Ми відсунулися одне від одного.

— Ти не повинен слухати! — обурено вигукнув я.

— Ну все, часу було предостатньо. — Він з гуркотом підтягнув крісло по підлозі до ліжка і всівся поряд. — Нам треба обговорити важливі речі. Наприклад, вибачення, яке ти мені заборгував.

— За що? — роздратовано кинув я.

— За те, що поставив під сумнів мій характер і репутацію.

— Я не сказав ні слова неправди. У цьому контурі повно покидьків і різної погані, а ти — жадібний до грошей вахлак.

— Без крихти співчуття до скрутного становища свого народу, — додала Емма. — А хоча ще раз дякую за те, що нас врятував.

— Це таке місце, де вчаться думати лише про себе, — сказав Шарон. — У кожного тут є своя історія. Своє скрутне становище. Кожен чогось від тебе хоче, і майже всі брешуть. Тож так, я ні перед ким не збираюся вибачатися за те, що дбаю про власні інтереси й керуюся власною вигодою. Проте мене до глибини душі обурює ваше звинувачення в тому, що я провертаю якісь оборудки з тими, хто торгує плоттю дивних людей. Так, я капіталіст, але це ще не означає, що я безсердечний виродок.

— А звідки нам було про це знати? — спитав я. — Нам довелося благати тебе й пообіцяти хабар за те, щоб ти не покинув нас на пристані, забув?

Він знизав плечима.

— Це було до того, як я збагнув, хто ти такий.

Я глянув на Емму і показав на себе пальцем.

— Хто я такий?

— Ти, хлопчику мій, ти. Пан Бентам давно чекав, коли ж настане час з тобою поговорити. З того самого дня, відколи я вперше вийшов у плавання, щоб переправляти людей на своєму човні, — а це було сорок з гаком років тому. Бентам пообіцяв мені безпечний вхід у Акр і вихід iз нього в обмін на обіцянку виглядати тебе під час переправ. Я повинен був привести тебе до