Читати книгу - "Чорнильна смерть"

— надто його вже обурив зарозумілий сміх, із яким Свистун заїхав до Омбри. Він узяв до рук одне з найгостріших пер, яке вимогливо подав йому скляний чоловічок, сів перед чистим аркушем паперу, а після години марного чекання Розенкварц дістав на свою голову ще й лайку, що купив папір, який має такий вигляд, ніби його виготовили зі старих штанів.

Ох, Феноліо, скільки ще безглуздих відмовок ти вигадаєш, прикриваючи те, що став безсловесним стариганем?

Так, він визнав свою провину. Він хотів бути господарем цього сюжету, дарма що після смерті Козимо прилюдно заперечував це бажання. Дедалі частіше він із пером і чорнилом сідав шукати колишнього чарівника, і здебільшого тоді, коли скляний чоловічок хропів у своєму феїному гнізді, бо надто було прикро, коли Розенкварц ставав свідком його невдач! Він пробував і тоді, коли Мінерва подавала дітям суп, навряд чи смачніший за воду, і тоді, коли страхітливі пістряві феї так гучно базікали у гнізді, що він не міг заснути, і тоді, коли одне з його створінь — як-от Свистун учора — нагадувало йому про день, коли він виткав цей світ із літер, сп’янілий від власного словесного мистецтва.

Але папір лишався чистим, немов усі слова перебігали до Орфея, тільки-но він брав їх на язик і облизував. Чи коли-небудь раніше життя смакувало йому так гірко?

У своєму смутку Феноліо інколи навіть бавився з думкою повернутися в село в іншому світі, таке мирне і сите, таке напрочуд позбавлене і подій, і фей, до рідних онуків, яким, напевне, бракує його оповідок (які ж казкові оповідки зможе він розповісти їм тепер!). Але звідки мають прийти слова, потрібні для повернення? Звісно, не з його пустої старої голови, і він навряд чи зможе попросити Орфея написати їх йому. О ні, так низько він ще не скочувався.

Деспіна схопила Феноліо за рукав. Козимо подарував йому туніку, але її вже поточила міль і вона стала не менш брудна, ніж його чоло, яке не хотіло думати. Що він робить отут, перед проклятим замком, мури якого ще тяжче пригнічують його? Чому він не лежить у своєму ліжку?

— Феноліо! А правда, що люди кров’ю харкають на те срібло, яке самі видобувають з-під землі? — Деспінин голосок завжди видавався йому пташиним писком. — Іво каже, що заввишки я якраз для копалень, де видобувають найбільше срібла.

Клятий хлопчисько! Навіщо він розповідає малій сестрі такі речі?

— Скільки разів тобі казати, щоб ти не вірила жодному слову свого брата? — Феноліо погладив за вухами густі чорні коси Деспіни й докірливо подивився на Іво. Бідолашний малий безбатченко.

— Чому я маю нічого не розказувати їй? Вона запитала мене! — Іво був у тому віці, коли зневажають навіть спасенну брехню. — Тебе, мабуть, ще не візьмуть, — проказав він і нахилився до сестрички: — Дівчата надто швидко вмирають. А мене, Бепо, Ліно й навіть Мунґуса, дарма що він кульгає, — Свистун усіх нас забере. А там ми здохнемо не менш швидко, ніж наші…

Деспіна мерщій затулила рукою йому рот, неначе ще можна було оживити батька, якщо брат не вимовить найгіршого слова.

Феноліо найрадніше схопив би хлопця й добряче його поторсав. Але Деспіна тоді б одразу заплакала. Невже всі малі сестри обожнюють своїх братів?

— Та замовкни вже! Припини доводити сестру до божевілля! — гримнув він на Іво. — Свистун тут, щоб полонити Сойку. І щоб запитати Миршавця, чому він присилає так мало грошей до Сутінкового замку.

— Хіба? А навіщо нас тоді рахують? — Хлопець за останні тижні дуже виріс. Горе немов стерло йому з обличчя дитячі риси. Іво, мавши заледве десять років, був тепер за батька в родині, дарма що Феноліо інколи намагався скинути йому цей тягар з недорослих плечей. Хлопець працював у фарбарні, день у день допомагав витягати мокру тканину зі сморідних казанів, і ввечері приносив той сморід додому. Але отак він заробляв більше, ніж Феноліо своєю писаниною на базарі.

— Вони винищать нас усіх! — незворушно казав він далі, прикипівши очима до вартових, що й досі наставляли списи на застиглих у чеканні жінок. — А Сойку розірвуть на шматки, як розірвали на тому тижні шпільмана, що кидав у намісника гнилі овочі. Ті шматки потім згодували собакам.

— Іво! — урвався терпець Феноліо. Він спробував схопити малого за вухо, та хлопець був швидший і відскочив, перш ніж старий дотягся до нього. Зате сестричка стояла і так міцно вчепилася за руку Феноліо, наче ніщо інше не могло дати опори в цьому розбитому світі.

— Вони ж не зловлять його, еге ж? — Тихий голос Деспіни звучав так несміливо, що Феноліо був змушений нахилитися до неї, щоб почути її слова. — А ведмідь тепер захищає Сойку так само, як і Чорного Принца, правда?

— Авжеж! — Феноліо знову погладив чорні, як ніч, коси дівчинки.

На вулиці зацокотіли копита, і між будинків жваво залунали голоси, немов глузуючи з мовчазних, занімілих у чеканні жінок, а за навколишніми пагорбами сідало сонце, зачервонивши покрівлі Омбри. Шляхетне панство поверталося сьогодні з ловів пізно, гаптований сріблом одяг був забризканий кров'ю, а знуджені серця приємно збуджені вбивством. Атож, смерть може правити за казкову пригоду — коли йдеться про чиюсь іншу смерть.

Жінки збилися тісніше. Вартові відігнали їх від брами, але вони й далі тиснулися перед мурами замку. Старі й молоді, матері й доньки, бабусі. Мінерва стояла попереду. За останні тижні вона наче висохла. Його сюжет пожирав її, справжнісінький канібал! Але вона засміялася, почувши, що Сойка подивився в замку кілька книжок і живий та цілий виїхав з нього.

— Він урятує нас! — прошепотіла вона і тихенько співала ввечері модних тоді в Омбрі поганеньких пісень. Про білу і чорну руки справедливості, Сойку і Принца…

Коли поряд проїздили солдати, що охороняли ловецьку виправу, Феноліо взяв Деспіну за руку. За солдатами по вулиці їхали шпільмани: Свистун, Барабанщик, Жонглер, Приборкувач Кобольдів і, звичайно, Ворон, що не проминав жодної нагоди розважитись (дарма що його нудило, коли когось осліплювали або четвертували). Далі бігли собаки, плямисті, як і світло в хащі, йшли слуги, які дбали, щоб собаки в день ловів були голодні, і нарешті єгері, далеко попереду від Миршавця, худенького чолов’яги на завеликому огирі, не менш бридкого, ніж начебто була гарна його сестра, з гостреньким носиком, що видавався закоротким для його обличчя, і широкими, зціпленими вустами. Ніхто не знав, чому Змієголов саме його призначив господарем Омбри. Можливо, це сталося на прохання його сестри, яка зрештою подарувала Срібному князеві його першого