Читати книгу - "Любов і піраньї"

слизькій лусці, мені доводилося щосили напружувати м’язи, аби рибина не шаснула з-під ноги.

— Знімай з гачка! — випалив Саня, втелющившись у мене виряченими очима. — Сам її знімай, — повторив він, тим самим повідомляючи, що ані у нього, ані в Дімона немає бажання стягувати піранью.

Я перевів розгублений погляд на провідника, мовчки просячи підтримку. Айлтон та Фабіо стояли на носі, намагаючись утримати рівновагу розхитаного суденця.

— Бачив, як я її тримав? — трохи напружено відповів на мій позирк бразилець. — Просунь пальці під зябра і міцно стисни її. Тоді піранья не зможе вирватись.

Я слухняно заштовхав великий та вказівний пальці під укриті прозорим слизом зябра. Намацавши з обох боків тверду кістку, напружив долоню і… зняв ногу з хижачки. Рибина кілька разів шарпнулася, але залишилась у моїй руці — міцний хвіст більше не знаходив опори.

Мабуть, добрих півхвилини я дивився на вишкірену пащу, тупий, скошений лоб і випуклі очі, сповнені лютої ненависті, ніяк не вірячи, що тримаю в руках живу піранью — кровожерливого монстра, грозу більшості прісноводних водойм Бразилії! І тільки тоді, коли Айлтон наче ненароком торкнувся мого ліктя, вивівши мене із задуми, я витягнув з її губи гачок.

Після рибини, впійманої Дмитром, нас, як то кажуть, поперло. Другим зловив піранью Лаврентій. Згодом настав і мій час порадіти: я витягнув з води свою першу зубасту здобич — тлусту й масивну, як і у Дімона. Потому ми просто не встигали нанизувати м’ясо на гачки. Одна за одною рибини заковтували приманку і потрапляли в наш човен.

Саня, Дімон та Лаврентій так і не наважилися самостійно знімати впольовану здобич з гачків. Натомість вони перекидали піраній мені, після чого я діяв за напрацьованою схемою: наступав на хижачку ногою, просовував пальці під зябра і обережно витягував гачок.

Айлтон, зрозуміло, більше не рибалив. Лиш іноді він опускав у воду весло і обережно гріб, відводячи човен від берега, куди його постійно зносила квола течія.

Протягом наступних півгодини ми зловили більше двох десятків піраній, котрих поскидали у завчасно заготовлений бокс із нержавіючої сталі посередині плоскодонки. А потім… забава несподівано урвалася. Причина була напрочуд банальною: у нас просто закінчилося м’ясо.

Все припинилось настільки раптово і неочікувано, що якийсь час ми просто не могли втямити, що, в дідька, сталося, ошаліло нишпорячи очима у пошуках свіжих шматків яловичини. Але м’яса більше не було. Відповідаючи на наші похмурі запитальні погляди, Фабіо за звичкою посміхався і розводив руками.

Тим часом вода навколо човна аж кипіла від розтривожених рибин, котрі чекали нової поживи. Роз’ятрені запахом крові, вони не збиралися плисти геть. На жаль, ми більше не мали чого їм запропонувати, окрім… Несподівана здогадка пронеслась моїм мозком. Це було неймовірно, але…

— Піраньї клюватимуть на… піраній? — запитав я, скоса дивлячись на гіда.

Замість відповіді Айлтон опустив руку в металевий ящик з уловом і витягнув звідти найменшу рибину. Затим, тим самим ножем, яким він нещодавно різав яловичину, провідник розрубав хижачку на декілька невеликих частин. З білого пружного м’яса майже не сочилася кров.

Збуджені і схвильовані, ми швидко розхапали нову наживку, і через кілька секунд риболовля розгорілась із новою силою. Однак цього разу ми ловили піраній на м’ясо їхніх же родичок! Десь у глибині мого мозку жевріла надія, що хижачки погребують своячками, однак на ділі нічого не змінилося. Вже зовсім скоро нові піраньї одна за одною полетіли у човен. Я відбирав серед них найслабшу і передавав провідникові, котрий мовчки кремсав обрану жертву на шматки, які невдовзі повертав мені. Потому ми наживлювали риб’яче м’ясо на гачки, запускали їх у воду, проводжаючи осклянілими від шалу очима, і розв’язували новий виток жорстоких піранячих ловів.

На якомусь етапі Айлтон розсудив, що з нас досить, і вирішив припинити цю пекельну рекурсію.

— Enough is enough, — владно мовив він.

Спітнілі та захекані, ми завмерли, поопускавши вудилища у воду. Дивились на провідника ображеними і, певно, дещо погрозливими поглядами наркоманів, у яких відібрали ганджубас, оскільки бразилець членороздільно повторив:

— Я кажу, досить! У нас ще є чим сьогодні зайнятись.

Лиш після цього я і товариші опустилися на лави і почали знехотя змотувати вудки.

— Максе, це був мега крутяк, — прошепотів Дімон, прицмокнувши від насолоди язиком.

— Я знаю, — прохрипів я у відповідь.

У нашому боксі всередині човна брьохалося три десятки піраній.

Впольовані піраньї

* * *

Ми неквапом пливли далі, не вмикаючи двигуна, щоб не лякати диких мешканців Пантаналу. Шестеро чоловік на невеликому човні посеред нетрищ, які аж кишіли дикими мешканцями. За бортом пропливали казкові пейзажі, котрі, якби не повсякчасна задуха та армії комарів, могли б стати раєм на землі.

Перед очима стояли ще зовсім свіжі епізоди нещодавнього полювання на піраній. У мене по шкірі пробігали дрижаки, коли я пригадував кілька моментів, під час яких наше плоскодонне суденце, здавалося, от-от перекинеться сторчака. Задумавшись над цим, я глипнув на провідника і несміливо почав:

— Айлтоне, я тут хотів спитати… хм… що буде, коли раптом наш човен перевернеться? Що нам тоді робити?

Натураліст неспішно повернув голову і окинув мене незворушним поглядом.

— Тоді доведеться плисти до берега, — спокійно мовив бразилець. — Ви ж плавати умієте?

— Ми то вміємо, але…

Я примружився, оцінюючи відстань від човна до прогалини в кучугурі дерев, єдиного місця, де можна було б вишкрябатися на берег. Далеко. Достобіса далеко!

— Але як далеко ми зможемо проплисти?

Бразилець стенув плечима, наче не розумів, про що я запитую:

— Це залежить від того, хто як плаває. Але ти не переймайся, все буде добре.

«Ага, — подумав я, — добре! Принаймні піраньї точно залишаться задоволеними…».

Незабаром я надумав змінити тему розмови:

— Чуєш, Айлтоне, — кажу, — ти не міг би сфотографувати мене з піраньєю в руках?

Думаю, хай буде на пам’ять онукам.

— Так, звісно!

Я обережно опустив руку в металеву коробку зі спійманими хижачками і вибрав собі найагресивнішу з виду рибину. Ну, щоб на фотографії все виглядало по-серйозному. Затим, старанно здавивши під зябрами горло піраньї, передав бразильцю камеру, а сам умостився на лавці і розташував грізного зубастика акурат перед собою, тримаючи рибину на зігнутій руці. Айлтон заходився робити фото під різними ракурсами.

Піранья наш спільний міні-фотосет не дуже вподобала — риба безперестану пручалася, загрозливо випинаючи нижню щелепу. Навіть цупко стискаючи хижачку між вказівним та великим пальцями, я відчував, як п’ятнадцять сантиметрів слизької плоті не піддаються, несамовито звиваючись і вигинаючись