Читати книгу - "Платформа"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
У п’ятдесятому уроці соціолог Огюст Конт заперечує «такий дивний метафізичний розлад», через який сім’я впливає на тип суспільства. «Домашній союз, — писав він, — заснований головним чином на прихильності та визнанні, самим своїм існуванням призначений передусім дня безпосереднього задоволення наших інстинктів незалежно від осмисленого прагнення активно й безупинно співпрацювати заради якоїсь мети, а не тільки для того, щоб налагодити таку співпрацю. Коли, на жаль, єдиною ланкою, що зв’язує подружжя, залишається розподіл роботи по господарству, домашній союз двох переростає у просту громадську асоціацію, а нерідко навіть розпадається». У конторі я продовжував працювати, не надриваючись. Проте займався двома-трьома важливими виставками; особливих проблем чи складнощів вони не становили. Працювати в конторі зовсім неважко, досить бути трохи охайним та пунктуальним, уміти швидко приймати рішення і реалізувати їх. Я незабаром зрозумів, що не так уже й важливо приймати правильні рішення, у більшості випадків необхідно пропонувати бодай якісь рішення, але швидко; це справедливо принаймні для державних установ. Одні артистичні проекти (зазвичай через брак якихось відомостей) я відкидав, але схвалював інші. Жодного разу за десять років я не просив надати мені додаткову інформацію і в принципі не відчував через це жодних докорів сумління. У глибині душі я не дуже поважав сучасний артистичний бомонд. Більшість митців, яких я знав, поводились точнісінько так, як успішні бізнесмени', вони пильно стежили за станом ринку, новими можливостями і намагалися швидко знайти нову нішу й своє місце в ній. Як і інші бізнесмени, вони закінчили ті самі інститути, тобто вони були зроблені з того ж тіста. Втім, різниця все ж таки між ними була: у сфері мистецтв премія за винахід була значно вищою, ніж у будь-якому іншому секторі економіки; до речі, митці часто працювали командою чи групою на відміну від бізнесменів, самотніх створінь, яких оточують лише суцільні вороги: акціонери завжди готові лизати їм зад, а вищі керівники — зрадити. Але надто рідко у проектах митців, з якими я мав справу, відчувалась внутрішня потреба автора суто в такому проекті. Наприкінці червня, на превеликий подив Марі-Жан, успішно пройшла виставка Бертрана Бредана, яку я заповзято підтримував із самого початку. Вона вже звикла до мого прохолодного ставлення до роботи. Та, відверто кажучи, її теж обурювали проекти такого роду. Митець був уже немолодий, сорока трьох років, фізично трохи виснажений. Він нагадував п’яного поета з фільму «Жандарм із Сен-Тропе». Про нього дізнались лише після того, як він згноїв м’ясо в жіночих трусиках і вирощував мух у власних екскрементах, а потім запускав їх літати по виставочній залі. Великого успіху він не мав, до жодних великих груп не належав. Отож уперто виробляв вже дещо застарілий треш[50]. У ньому я бачив справжність, але, мабуть, то була лишень справжність невдахи. Кожного разу його кидало з боку у бік. Останній проект був ще гірший за попередні — або кращий, це дивлячись з якого боку підходити. Він зняв фільм про подальшу долю трупів людей, які за життя погодилися віддати своє тіло науці, наприклад, служити об’єктом тренувань розтину у медичних інститутах. Серед глядачів повинні були постійно знаходитися кілька звичайно одягнених справжніх студентів, які час від часу мали показувати відрізані руки чи вийняті із зіниць очі. Тобто вони повинні були жартувати так, як згідно з різними легендами полюбляють жартувати студенти-медики. Запросивши на виставку Валері, я зрозумів, що припустився невиправної помилки. Вона надто втомилась від важкого трудового дня. На диво, прийшло багато людей, серед яких можна було помітити визначні особистості: чи це, бува, не початок світлої смуги для Бертрана Бредана? За півгодини Валері все набридло і вона попросила мене поїхати звідси. Якийсь молодик зупинився перед нею, тримаючи в руках відрізаний член з волосатими яєчками. Вона з огидою відвернулася, тягнучи мене до виходу. Ми розташувались у кав’ярні «Бобур».
Через півгодини сюди увійшов Бертран Бредан у супроводі кількох дівчат, знайомих мені, та інших прихильників, серед яких я упізнав директора відділу меценатства та допомоги Депозитно-ощадної каси. Усі вони влаштувалися за сусіднім столиком; мені не залишалось нічого іншого, як привітатись з ними. Бредан був без сумніву радий бачити мене. Цього вечора я йому справді добре допоміг. Розмова затягувалась, Валері теж підсіла за наш столик. Не знаю, хто запропонував піти випити по чарці до «Барбару», мабуть, сам Бредан. Дарма я погодився. Існує чимало клубів, де було прийнято мінятись статевими партнерами з метою включення до своєї шоу-програми щотижневої садо-мазохічної вечірки. Згодом всі вони зазнавали невдачі та банкрутували. Але «Барбар», починаючи від самісінького відкриття, був призначений виключно для садо-мазохічних розваг і завжди був повен відвідувачів. Тут не питали на вході якихось спеціальних запрошень, ну, хіба що на деякі вечірки. Наскільки мені було відомо, садо-мазохісти — народ специфічний. Вони не зазнають жодного задоволення від традиційного сексу і не відвідують класичні оргії.
Біля входу жінка років п’ятдесяти з рум’яним обличчям у наручниках та з кляпом у роті металася у тісній клітці. Придивившись, я побачив, що вона була прив’язана металевими ланцюгами до ґрат. З одягу на ній був лише корсет із штучної шкіри, на який важко спадали величезні в’ялі груди. За місцевими традиціями, це була рабиня, яку хазяїн протягом вечора мав виставляти на аукціоні. Здавалося, така перспектива не надто її приваблювала. Я помітив, як вона активно вертілася, намагаючись приховати свої сідниці, вкрай уражені целюлітом. Проте це їй анітрохи не вдавалося, клітка була відкрита з чотирьох боків. Мабуть, таким чином вона заробляє собі на життя; мені було відомо, що себе можна тимчасово здати в оренду, як раба за гонорар від однієї до двох тисяч франків за вечір. Мені також здалося, що вона — пішак, як телефоністка у відділі соціального захисту, яка виконувала свою небажану роботу, щоб наприкінці місяця звести кінці з кінцями. У приміщенні був лише один вільний столик, та й той біля входу в першу залу тортур. Тільки-но ми влаштувались, як до нас на чотирьох «лапах» підскочив абсолютно лисий череватий чоловік у костюмі-трійці, якого на повідку вела чорнява
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Платформа», після закриття браузера.