Читати книгу - "Мертві квіти"

— А у нас тут село! — розiзлився старий хiрург.

— Отже, i дядька мого ви самi «робили», без нiкого.

— До чого ти хилиш, можеш менi сказати? — увiрвався терпець Ратушняка. — Хiба хтось скаржився, що на похоронах смердiло? Чого причепився, наче геморой до дупи? Люди заходили i бачили, що бальзамував! Мурашевичка бачила, з прокуратури приходили — також бачили.

— А чому ви менi не сказали? — перебив Стас. — Тодi, коли ми сидiли? Ну, що ви робили це…

— А тому, шановний, — старий несподiвано перейшов на «ви», — що коли ви того, з ким зналися усе життя i вважали другом, ховатимете як ворога, i при цьому пхатимете йому де можна i не можна тампони з формалiном, то знатимете, наскiльки це неприємно.

Руки старого почали помiтнiше труситися, а голос тремтiв i переривався.

— Пробачте, Iване Павловичу, — пiдняв обидвi руки Стас. — Я не хотiв. Просто…

Подальша розмова не мала сенсу. Це було биття головою об стiну, ще й не у тому напрямку. I все-таки… Вiдчувалася присутнiсть чогось такого, що не давало плюнути на оцi незрозумiлi пiдозри. А радше йому просто марилася потворна iстота, зображена на килимi у верхiвцi «пiрамiди мертвих». Ведмiдь з лисячою головою. Той, хто за «логiкою килима», зараз ще мав би бути живим.

Машина зупинилася за два будинки вiд «дому з привидами». Тут жили бiдно. Баба Курилиха з паралiзованою донькою, котра двiчi кликала його за порадою. Оглянувши пацiєнтку i поговоривши з бабою про наболiле, Стас обережно згадав i про своє. Стару варто лише зачепити.

— Так i було, — клялася Курилиха. — За пiвтори доби нi до кого навiть слова не вимовила! Та усi ж ми люди. Прийди, поплачся, та чи тобi не поможуть? А вона все сама…

— То що, — перепитав знову Стас, — ви кажете, не знаєте, хто клав дядька Тараса у труну?

— Та не те що не знаю, а точно знаю — нiхто не клав. Ганя Марущачка навмисно ходила, питала жiнок. Нiхто. Ото вона, Нiла та цiла, майстрiв, що привезли труну з областi, просила, а може i зверху дала, щоб переклали. I мила, i вбирала сама…

Що ж, раз уже сусiди вважають, що покiйного поклали у труну робітники з фiрми, отже, так воно i було насправдi.

Його слiдство набирало обертiв. На другий день Стас товкся на фiрмi, де Мурашевичка замовляла труну. Минуло не так багато часу, i майстри добре пам'ятали цей витвiр. Пам'ятали i тi, хто відвозили. Вони не приховували подиву вiд запитань Стаса, але вiдповiдали однаково, тим паче, що запитував не усiх нараз. Труну привезли i занесли до сiней, поставили на пiдлогу. Все. Нiякого мерця туди нiхто не клав.

Покiйна мадам Мурашевич мала доволi делiкатну статуру. Поза всяке бажання, помножене на теплi почуття до дядька Тараса, вона не могла покласти його туди самотужки. Родичiв, якi б приїхали i зробили це, у них обох не було.

I якщо Стас нiде досi не помилився у розрахунках, залишалося тiльки одне — покiйний Мироненко вскочив туди сам.

XXXIII

Спогади з дитинства вдерлися раптово, коли вiдшукалася нарештi стара коробка з батьковими речами. Стас не мав звички викидати таке, вважаючи, що для нього завжди знайдеться мiсце. Документи, якi давно вже не мали цiнностi, чорно-бiлi фотографiї, поламанi запальнички, допотопне канцелярське приладдя i багато чого iншого. Ще малим йому не раз доводилося залазити у батьковi шухляди, аби погратися цим крамом, i вела його туди проста дитяча цiкавiсть. От i зараз виникло оте вiдчуття завмирання серця перед таємним i забороненим, хоча це «багатство» тепер належало лише йому.

Стас не пам'ятав, чи бачив колись у грубiй пачцi листи дядька Тараса, який залишався чи не єдиним батьковим родичем. Усi решта загинули пiд час останньої вiйни або ж розгубилися по свiтi. Тож логiчно, що такi листи мали би бути. От коли вони знадобилися…

Мало не пiвмiстечка бачили Мироненка мертвим у трунi, адже цiлу добу приходили до будинку прощатися з тiлом. Багато народу було на похороні i всі бачили, як труну вкрили вiком i закопали. Отже, зараз вiн дiйсно лежить у могилi, це все-таки треба визнати. I водночас нiхто не знає, як покiйник потрапив до цiєї труни. Нiхто з жителiв мiстечка не клав його туди — це очевидний факт, адже цю тему довго «терли», зiйшовшись на тому, що Мурашевичка скористалася послугою робочих, якi привезли труну i з якими нещодавно говорив Стас. Кiлька друзiв дядька Тараса, про яких вела мову працiвниця музею, так i не приїхали. Отже, у небіжчика справдi не було iншого варiанту, як влягтися туди самотужки. I тодi виходило, що Мурашевичка замовила труну, знаючи наперед про його намiри померти.

Стас перекидав старi папiрцi, а думки вперто працювали у єдиному напрямку. Отже, припустимо, так i сталося. Що це могло означати? Наприклад, Мироненко збирався покiнчити життя самогубством. I Неонiла з цим погодилася. Тодi вони могли замовити труну, вiн лiг, а потiм, скажiмо, випив якусь отруту, розумiючи, що з оформленням довiдки проблем не виникне. Реально? Чому нi… Але яка потреба при цьому спрямовувати процедуру поховання таким нетиповим шляхом i давати привiд для зайвих балачок? А обоє не могли не розумiти, що розмови про дивнi речi почнуться одразу. Тодi що? З чим iще може бути пов'язане бажання уникнути зайвих свiдкiв при перекладаннi тiла до труни? Лише з одним. Поховати щось разом iз собою. Але що ж це могло бути таке, що примусило б людину розпрощатися свiдомо з власним життям? Чи не те часом, через що усiх так цiкавить будинок?

Чорти б забрали… Не вкладалося у головi. А якщо усе простiше? Якщо його домучила хвороба, i Мироненко вирiшив припинити опиратися, передчуваючи i так близьку смерть? Але й ця думка також сприймалася через силу. Сердечники так не чинять. Та й поспiлкувавшись iз колегами, якi допомагали у лiкуваннi дядька, Стас не зробив висновку, що його стан був безнадiйним.

Зовсiм нi. Причина крилася у чомусь iншому.

Сам не розумiючи, що ж конкретно шукає, Стас натрапив зрештою на кольорову фотографiю, зроблену, судячи з усього, не так давно. Дядько Тарас, як завжди, дивився не в об'єктив. А поруч iз ним стояли ще двоє чоловiкiв його ж вiку i жiнка, у якiй одразу ж упiзналася Неонiла Йосипiвна Мурашевич. Пощастило i з написом на зворотi.

Дорогий Ванюшо! Посилаю тобi цю фотографiю. Нам все-таки вдалося зустрiтися. Мої найближчi i єдинi друзi — Петро Халанич i Максим Юрч. Отакi ми зараз.