Читати книгу - "Сніговик"

невинним виглядом зазираючи йому в очі. Вона помахала коробкою з диском. – Він не влізав у щілину.

Харрі мав щось сказати. Хотів, але натомість простягнув руки, схопив її, притис до себе, почув, як вона схлипнула, коли він надто сильно стиснув її, побачив її розтулені губи, рожевий жадібний язик. Та й говорити тут не було про що.

Вона лежала поруч, гаряча та м’яка.

– Боже мій, – прошепотіла вона.

Він поцілував її в чоло.

Піт укривав їхні тіла, одночасно роз’єднуючи й склеюючи воєдино.

Усе сталося точнісінько так, як він і передбачав. Як уперше, але без нервів та невимовлених запитань. Як востаннє, тільки без суму та без ридань. Катрина мала рацію: від людини, з якою так любишся, можна піти, але обов’язково повернешся назад. Щоправда, Харрі відчував: усе не так просто. Їхня зустріч була для Ракелі останнім та необхідним побаченням з минулим, прощанням з тим, що вони обоє колись називали своїм найбільшим у житті коханням. Тому що вона починає нове життя. З меншим коханням? Можливо. Але з коханням більш надійним.

Вона тихенько муркотіла та гладила його по животу, проте Харрі відчував, яка вона напружена. Від нього зараз залежало, що обрати: зробити ці останні спільні хвилини ще важчими для неї чи простягнути їй руку допомоги. Він обрав останнє.

– Що, совість мучить? – запитав він і відчув, як Ракель кивнула.

– Не хочу про це говорити, – прошепотіла вона.

Він теж не хотів про це говорити. Він хотів тихо лежати, слухати її дихання та відчувати її руку на своєму животі. Він розумів: їй треба йти – і не хотів зволікань.

– Він чекає на тебе, Ракеле.

– Ні, – відповіла вона. – Він в Інституті анатомії. Готує з іншими препараторами труп до занять на завтра. Я йому сказала, щоб він до мене відразу після трупів не приходив. У ці дні він ночує в себе.

– Ну а я? – посміхнувся Харрі у темряву. Тож вона все це спланувала і заздалегідь знала, що буде! – Може, я теж вовтузився з трупами?

– А ти вовтузився?

– Ні, – відповів Харрі й подумав про цигарки, які чекали на нього на тумбочці біля ліжка. – У нас сьогодні без трупів обійшлося.

Вони помовчали. Її рука водила колами по його животу, усе ширше й ширше.

– У мене таке відчуття, що до мене хтось підібрався, – сказав він.

– Що ти маєш на увазі?

– Я сам до пуття не розумію, просто відчуваю, що за мною весь час хтось стежить. Навіть зараз. І що в нього щодо мене є якийсь план. Розумієш?

– Ні. – Вона притулилася до нього сильніше.

– Це все через справи, над якими я працюю. Я ніби втрутився… Ой!

Вона вкусила його за вухо.

– Ти весь час у щось втручаєшся, Харрі. Ось у чому проблема. Розслабся.

Її долоня ковзнула нижче, він заплющив очі, прислухався до себе і відчув жагу, що наростала…

О третій ранку вона підвелася з ліжка. Він подивився на її спину – світло вуличних ліхтарів падало крізь віконне скло. І тут згадав, що Катрина казала: в Сильвії Оттерсен на спині було витатуювано ефіопський прапор, треба не забути дещо перевірити. І винувато зітхнув: Ракель має рацію, він ніколи не полишає думок про справу.

Харрі провів її до дверей. Вона цмокнула його в губи й зникла на сходах. Говорити не було про що. Раптом він закляк: біля дверей він побачив мокрі сліди. Мабуть, це Ракель залишила, коли піднімалася сюди. І тут йому пригадалася передача про тюленів. Тюленяча самиця ніколи не парується двічі з одним і тим самим тюленем протягом одного шлюбного періоду. Оскільки це біологічно нераціонально. Які ж розумні тварини ці тюлені!

Розділ 13

День восьмий. Папір

Сонячний ранок, о пів на десяту ранку. Харрі повернув на Бюгдьойвейєн, яка вела до півострова ідилічного вигляду, що розташувався усього в п’яти хвилинах їзди від площі Родкусплас. Навколо було тихо, машин майже не видно, на доріжках Королівського парку ані вершників, ані візків, а стежки, якими влітку юрми сунуть на пляж, зараз знелюдніли.

Харрі саме повертав на огороджений майданчик, коли побачив Катрину.

– Сніг, – сказала вона, сідаючи до машини.

– Про що ти?

– Я зробила, як ти наказав. Узяла справи тільки тих зниклих безвісти жінок, в яких були чоловік та дитина. І порівняла дати. Я виділила їх до окремої групи й розглянула з точки зору географії. Більшість зникли в Осло, деякі – в інших районах країни. І тоді мене осяяло: я пригадала отриманий тобою лист. Про те, що Сніговик знову з’явиться разом із першим снігом. Того дня, коли ми їздили на Хоффсвейєн, в Осло випав перший сніг.

– Невже?

– Я звернулася до Інституту метеорології, попросила, щоб вони дали мені точні відомості по датах. І знаєш що?

Харрі знав. І знав, що він мав давно про це здогадатися.

– Він викрадає їх того самого дня, коли випадає перший сніг.

– Точно.

Харрі вдарив долонями по керму:

– Дідько, у нас же все було перед очима! Про скільки випадків ідеться?

– Про одинадцять. По одному на рік.

– І два цього року. Він змінює малюнок.

– У дев’яносто другому в день, коли в Бергені випав перший сніг, сталося два вбивства. Гадаю, від цього нам і треба відштовхуватися.

– Чому?

– Тому що одна з жертв – жінка, в якої була дитина. А друга – її подруга. Й до всього іншого в нас два трупи, місце злочину та поліцейські звіти. А ще – підозрюваний, який зник, і відтоді його так і не знайшли.

– І хто він?

– Поліцейський. Герт Рафто.

– Ага, пам’ятаю. Це він тягав докази з місця злочину?

– Ходили такі чутки… Свідки бачили, як Рафто входив до квартири однієї з жінок, Онні Хетланн, за кілька годин до того, як вона була знайдена там убитою. А коли його стали шукати, він безслідно зник.

Харрі не відриваючись дивився на дорогу, на дерева, що рябіли в очах на узбіччі Хук-авеню. Вулиця вела до моря й до пам’ятників, на думку норвежців, найбільшим подвигам: до Музею очеретяного човна, який перетнув Тихий океан, і другого музею, який прославляв невдалу спробу відкрити Північний полюс.

– Тобто ти хочеш сказати, що він зник не так уже й безслідно? – запитав він. – Що він з’являється кожного року, як тільки випаде перший сніг?

Катрина знизала плечима:

– Я хочу сказати, що треба докласти усіх зусиль та з’ясувати, що там дійсно сталося.

– Гм… Треба запитати Берген про сприяння.

– Я б не стала цього робити, – швидко відгукнулася