Читати книгу - "Артур і помста жахливого У"

них ближче. Принцеса ступала широко, готуючись добре накрутити вуха так званому Жахливому У і примусити його пояснити, що спричинило таку страшну екологічну катастрофу. Вона ще занадто мала, щоб когось боятися. Вона не знала перешкод і вважала, що великий закон природи стоїть вище від усіх інших законів, бо саме природа керує порядком речей і організовує його. Природа (а Селенія почувалася її адвокатом) повинна обов'язково покарати цього гидкого У, примусити його оживити загиджений простір, щоб земля знову зацвіла. Справді, такою наївною можна бути лише в сто років!

Велика сітка, розкладена в пилюці, ожила, поповзла догори, і Селенія затріпалася в сітчастому мішку, що затягся над її головою. Осмати лежали на землі у своїй формі попелястого кольору, а тому непомітні, як хамелеони, вони миттєво скочили на ноги і кинулися до здобичі. Підлетіли й комарі. Селенія вперше бачила цих бойових комах. Нещасні шестиногі перетворилися на справжніх бойових машин: їхнє спорядження важило тонни. Після операції з позбавлення мізків крилаті осматські коні зробилися такими слухняними, як свіжі іриски в роті ще беззубого дитятка. Сітку з Селенією підвісили до пузця одного комара, і принцеса, мовби морквина з магазину самообслуговування, по повітрю полинула в Закляте Місто, розташоване в самому серці заклятих земель. Його ще називали Некрополі-сом, або Містом Мертвих.

Закляте Місто було розташоване в підвалі Арчибальдового дому. Сморід там стояв жахливий. Повітря не вистачало. Постійно відгонило газом та бензином. Вже підлітаючи до міста, Селенія відчула запаморочення. На якусь мить їй здалося, що вона ніколи не повернеться зі своєї мандрівки. Але до всього можна звикнути, навіть до найгіршого.

Осмати спустили сітку до ніг Жахливого У. Насправді він був ще потворнішим, ніж про це писалося у Великій книзі. Обличчя його поїдене часом, а тіло змордоване хворобою. Від його шкіри вас би неодмінно знудило, бо вона своїм кольором нагадувала печінку пияка, фото якої зазвичай показують людині, що ніяк не відмовиться від алкоголю.

Побачивши маленьку принцесу, Упир так зареготав, що з годину не міг заспокоїтися. Він іржав з утіхи: нарешті його пастка на мініпутів спрацювала. Сьогодні провидіння обдарувало його по-королівськи! До нього в лабети втрапила сама спадкоємиця мініпутського трону! Було з чого радіти, і він подякував богині лісу за такий дар. Адже саме принцесу він і волів принести в жертву своїй богині-покровитель-ці. Почувши про це, Селенія гордо задерла підборіддя і засміялася Упиреві просто в обличчя.

— Померти на вівтарі? О, як це чудово! — відповіла вона голосом оперної діви. І додала, що за свою подорож стільки всього побачила, що йти на той світ готова.

Принцесина поведінка знітила Упиря. Навіщо завдавати полонянці страждань, якщо вона їх не відчує? Та упир недаремно став повелителем мороку. Він заслужив таке звання, бо підступні хитрощі його мозкових звивин були значно заплутанішими за кореневище тисячолітнього дуба. І кожна звивина вигадувала зло.

— Якщо ти сама не боїшся загибелі, то, можливо, тебе налякає загибель твоєї рідні? — прошепотів Упир, зловісно посміхнувшись.

Селенія не зрозуміла, що він хотів цим сказати, та все одно злякалася. Все її тіло охопила лихоманка — від голови до кінчиків пальців на ногах. Тіло виявилося розумнішим за голову…

Кинувши принцесу до в'язниці, Упир пішов міркувати над посланням до міні-путського короля. Коли офіційного листа було складено, Жахливий У наказав написати його на спині одного із ос матів: це був єдиний спосіб надіслати листа адресатові і бути певним, що він потрапить у ті руки. Хоча осматів і не позбавляли міз-ків, ці воїни ніколи не мали ні розуму, ні кмітливості, а такий посланець згубив би листа дорогою. Разом із осматом-листоно-шею побіг ще один — з чистою спиною для королівської відповіді.

Упир пропонував мініпутському монархові здійснити обмін, а якщо той відмовиться, то почати торгуватися. Та королю його пропозиція видалася настільки неприйнятною, що він тричі зомлівав, доки дочитав листа до кінця. Короля можна зрозуміти: на початку Упир повідомляв, що захопив у полон принцесу Селенію і хоче поволі її знищувати. Одначе щоб довести всою великодушність, він ладен її помилувати і навіть відпустити додому. Але з однією умовою: її місце у в'язниці займе королева, матір Селенії. Звісно, король відмовився обговорювати такий обмін. І в своїй люті він потрощив усі меблі в палаці. А доки тріщали столи та крісла, королева спокійно, як і належить дружині могутнього володаря, збирала валізу. Позираючи на її незворушне обличчя, жалісливі мініпути плакали. Зібравшись, королева зазирнула в очі свого чоловіка. В тому погляді було стільки сили й переконаності, що в короля забракло мужності її зупинити;

— Майже дві тисячі літ ти дарував мені все, про що тільки може мріяти жінка. Мені нема на що скаржитися і ні про що жалкувати, — м'яко, але впевнено сказала королева.

І вона ніжно подарувала монаршим вустам довгий прощальний поцілунок. З цим поцілунком вона передала йому весь залишок свого життя. Молюск зник — Упиреві дісталася порожня оболонка.

Селенія нічого не знала про такий мерзенний шантаж — вона обов'язково би порятувала свою матір. Але юній принцесі сказали правду, коли вона вже повернулася додому.

Дівчинка, почувши страшну звістку, впала як підкошена. Кілька місяців нічого не пила й не їла. За час своєї мандрівки вона багато чого навчилася, але останній урок виявився найжорстокішим: не послухавшись батька, принцеса втратила матір. І вона поклялася більше ніколи не йти проти волі короля та слухатися порад Великої книги, яку за кілька літ усю вивчила напам'ять, ніби від цих знань залежав її порятунок і навіть життя.

«Все, що забирає в мене життя, помножує мої сили», — так написано у Великій книзі. Її автором був якийсь Арчибальд, доброчинець, про якого вона багато чула.

Селенія зосталася жива і стала ще сильнішою. Їй виповнилося п'ятсот літ — в такому віці маленькі принцеси стають просто принцесами.

РОЗДІЛ 20

Кожне слово Миро западає Артурові в душу. Схвильований кріт, витираючи лапкою непрохану сльозу, завершив свою оповідь. Хлопчик зачудовано дивився на нього, як кролик на удава. Тільки зараз він зрозумів, що заручився із Селенією, нічого не знаючи про її минуле… Звісно, минулі спільні пригоди поєднали їх. Але…

— Дякую тобі, Миро, — сказав Артур. — Тепер я більше розумію і мініпутів, і Селенію!

Артур вражений: невже за таку дрібничку, як непослух, як дитяча забавка, можна так дорого заплатити — назавжди втратити матір? Від цієї думки хлопчик не може заспокоїтися. Він же теж не послухався батька! Він утік — вчинив по-своєму! Артурове тіло пройняли дрижаки. Йому зовсім не