Читати книгу - "Ґоморра"

але вони — найочевидніша спонука, що підштовхує до інстинктивної реакції. І я інстинктивно починаю рахувати: 100 смертей в 1979 році, 140 в 1980, 110 в 1981, 264 в 1982, 204 в 1983, 155 в 1984,107 в 1986,127 в 1987,168 в 1988,228 в 1989,223 в 1991,160 в 1992, 120 в 1993,115 в 1994,148 в 1995,147 в 1996,130 в 1997,132 в 1998,91 в 1999,118 в 2000, 80 в 2001, 63 в 2002,83 в 2003, 142 в 2004,90 в 2005.

З того дня, коли я народився, — 3600 смертей. Каморра вбила більше людей, аніж сицилійська мафія, більше, ніж Ндранґета, більше, ніж російська мафія, більше, ніж албанські клани, більше, ніж загальна кількість убивств, скоєних ЕТА в Іспанії та ІРА в Ірландії, більше, ніж Червоні Бригади, NAR (Осередки Озброєних Революціонерів) та вбивства, вчинені італійськими правоохоронцями. Каморра вбила найбільше. Уявіть собі карту світу, з тих, що зазвичай можна бачити в газетах на кшталт Le Monde Diplomatique. На ній маленькими вогнищами позначені точки конфліктів по всій планеті: Курдистан, Судан, Косово, Східний Тімор. Ваш погляд притягується до Півдня Італії, до трупів, що купчаться під час кожної війни, розв’язаної Каморрою, сицилійською мафією, Ндранґегою, організацією Сакра Корона Уніта в Пулії чи новітньою мафією Базіліскі в Луканії. Але тут ви не побачите позначок з маленьким вогнищем. Це ж центр Європи. Тут розташована значна частина італійської економіки. Сам спосіб залучення рекрутів великого значення не має. Головне, щоб гарматне м’ясо так і залишалося в багні на околицях міста, в плутанині бетону та сміття, на нелегальних фабриках та в коморах, де зберігається кокаїн. І щоб їх ніхто не бачив, щоб зовні здавалося, що це — війна між бандами, війна, яку ведуть між собою якісь злидарі. З часом ти починаєш розуміти, чому твої приятелі, що перебралися до Мілана чи Падуї, саркастично посміхаються, дивлячись на тебе і намагаючись вирахувати, ким ти став: chiachiello чи buono. Невдахою чи каморристом. Ти знаєш, який напрям обрати на роздоріжжі, знаєш, яким шляхом ти ідеш, і нічого доброго в кінці цього шляху не бачиш.

Я подався додому, але спокійно всидіти не зміг. Знову вийшов і побіг — усе швидше й швидше. Мої коліна оберталися, п’ятки влипали в сідниці, а руки вимахували, як у ганчіркової ляльки. Серце несамовито калатало, а язик та зуби тонули в слині. Я відчував, як кров набухала у венах на шиї і розтікалася по грудях. Мені бракувало повітря, я щосили втягував його в себе скільки міг, а потім різко видихав — як кінь. Перевівши подих, я побіг знову, заплющивши очі. Мої руки холонули, а обличчя пашіло вогнем. Мені здавалося, що я увібрав усю кров, яку бачив на підлозі магазину, що вся кров, яка хлинула, наче з поламаного водопровідного крана, хлюпала тепер у моєму тілі.

Я побіг на берег моря і видерся на скелі. Імла змішалася з темрявою так, що навіть не було видно вогнів суден, котрі перетинали затоку. По воді йшли брижі, і почали підійматися хвилі. Здавалося, їм не хотілося торкатися багнюки поля бою, але вони не повернулися до свого далекого виру у відкритому морі. Натомість завмерли непорушно, вперто-неохочі та неймовірно спокійні, вчепившись у свої пінисті чубчики, наче вже не знаючи, що робити і де кінчається море.

Репортери починають прибувати через кілька тижнів. Раптом Каморра знову ожила в регіоні, де, на загальну думку, в плані криміналу не існувало нічого, окрім дрібних банд та крадіїв дамських сумочок. Упродовж кількох годин Секондільяно опиняється в центрі уваги. Тут з’являються спецкореспонденти, прес-фотографи від найвідоміших агенцій новин, навіть від військових представництв. Дехто з дітлахів фотографується поруч з телеоператором, на чиїй відеокамері видніється логотип СNN. «Як тоді, коли Саддама спіймали», — хихикає дітвора. Поруч із камерою вони почуваються так, наче їх транспортують до центру земного тяжіння, а присутність преси вперше створює відчуття реальності його існування. Через двадцять років ігнорування різанина в Секондільяно нарешті привертає увагу громадськості до діяльності Каморри. Війна ставиться до кореспондентів з повагою і тому намагається вбити якомога більше людей. Менш ніж за місяць скупчилися десятки трупів; здається, це робиться навмисне, щоб у кожного кореспондента був свій загиблий. Успіх чекає кожного. Сюди навіть присилають молодих стажерів, щоби ті набралися досвіду. То тут, то там стирчать мікрофони та відеокамери, записуючи інтерв’ю в наркоділків та фіксуючи огидний кутастий профіль місцевих будівель. Дехто з репортерів-початківців примудряється взяти інтерв’ю в здогадних товкачів, знімаючи їх ззаду. Дехто дає дрібні гроші наркоманам-героїнщикам, і ті невпопад белькочуть, розповідаючи свої історії. Двоє молодих репортерок попросили свого колегу сфотографувати їх біля спаленого автомобіля. Це — як перший сувенір з їхньої першої війни. Якийсь французький журналіст підзиває мене і питає, чи треба йому вдягати куленепробивний жилет, щоб сфотографувати віллу Козімо Ді Лауро. Медійні групи роз’їжджають довкола, безперервно знімаючи, неначе досліджуючи ліс, де все перетворилося на декорації. Інші журналісти подорожують з персональними охоронцями. Найгірший спосіб робити репортажі з Секондільяно — це коли ти подорожуєш у супроводі поліції. Ці райони не є недоступними: сила місцевих наркоринків полягає саме в тому, що вони кожному гарантують абсолютно вільний доступ. Журналісти, що подорожують з охоронцями, зможуть зафіксувати лише те, що вже й без того можна буде знайти у випусках агенцій новин. Це все одно, що сидіти перед комп’ютером, з тією лише різницею, що він рухається.

Більше сотні репортерів за менш ніж два тижні. Раптом виявилося, що в Європі таки існує ринок наркотиків. Поліція буквально завалена проханнями: всім хочеться взяти участь в операції, побачити, як заарештують хоча б одного товкача, обшукають хоч один будинок. Всім хочеться запхати зображення наручників та автоматів у свій п’ятнадцятихвилинний сюжет. Багато хто з поліцейських починають позбуватися орд надокучливих репортерів у досить незвичний спосіб: щоб зекономити свій час, вони, вдягнувши цивільне, самі виступають у ролі товкачів і дають інтерв’ю. Інтерв’ю страшні та небагатослівні. Такі жахаючі й моторошні, що далі нікуди. І пішла в ефір чергова трагедія — кров та нутрощі, автоматні черги, розтрощені черепи та обгоріла плоть. Але найгірше з почутого є лише частиною реальності. Багато репортерів вважають, що вони виявили в Секондільяно таке собі гетто Європи, місце, де панують тотальні злидні. Але якби вони залишилися на довший час, то збагнули б, що бачать перед собою стовпи економіки, приховану золоту копальню, темряву, з якої живе серце економіки черпає свою енергію.

Телерепортери робили найнеймовірніші пропозиції. Дехто прохав мене вставити у вухо мініатюрну відеокамеру і пройтися певними вулицями