Читати книгу - "Відчай"

далі від суєти людської… Набрид йому гамірний народ… Усе-таки від гомону стомлюються більше, ніж від могильної тиші, такої, як тут…

— Не заспокоюйте себе, — сказав Ісаєв. — Ви виголосили цей пасаж для себе, адже вам не більше п'ятдесяти, вам потрібні люди, товариство, спілкування…

— Мені тридцять п'ять, — Валленберг похитав головою. — І я став дуже боятися людей.

Ісаєв здивувався:

— Тридцять п'ять?! Он як… Ну й понівечило вас життя…

— Знаєте, я тільки перший рік лютував, навіть хотів голову розбити об стіну, але потім задумався: а якщо страждання угодне? Якщо це мій внесок в очищення людства від скверни? Коли б я зламався, став тут нечесним, прийняв ті ганебні умови, які мені нав'язував слід…

Ісаєв різко перебив:

— Ми ж умовились! Ні ви, ні я не говоритимемо про наші справи!

Він сів на койку, відкинувся, впершись випнутими лопатками в м'яку шершавість повсті, стомлено заплющив очі й подумав: «Цей Аркадій веде гру, яку я не можу збагнути… За логікою речей, він сьогодні мав поставити запитання… В кінці розмови, вже після того, як ошелешив своїми новинами: «Навіщо ви почали своє спілкування з Валленбергом по-російськи? Це ж неминуче посіяло в ньому недовіру до вас! Ви навмисне хотіли примусити його затаїтись? Щоб потім могли сказати: «Банкір відведе мене на процесі як росіянина!» Чому ви заборонили йому сповідатися? Він же страшенно хоче говорити про свою справу! Він з усіма розмовляв про це! Чому ви не вимовили жодного німецького слова? Чому навіть Біблію ви перекладали з аркуша на англійську? Хочете звалити відповідальність на Валленберга, коли він відведе вас на процесі як російського агента, так, чи що?»

…Уночі, тоді, коли наглядач у черговий раз кричав про здавання й прийняття постів по охороні ворогів народу, Ісаєв зіграв різке скидання з койки, — «розбудили аж надто гучні голоси», знову ліг, закинув руки за голову, хрустко потягся.

Потім встав, підійшов до койки Валленберга, взяв Біблію, незграбно штовхнувши при цьому банкіра; той здригнувся й розплющив очі, у яких стояв жах.

Ісаєв прошепотів:

— Вибачте, будь ласка… Не спиться… Я візьму попідкреслювати, добре? Мій ніготь ви відрізните — працюватиму безіменним пальцем.

— Старий конспіратор, — сонно посміхнувся Валленберг, і в очах його вже не було жаху, а якась шукаюча, в чомусь навіть дитяча доброзичливість…

Ісаєв став біля дверей, під лампою, і почав читати «Пісню пісень»; він чув — тому що відчував, — як біля вічка стояв і сопів наглядач; нехай собі, подумав Ісаєв, вони ледарі, робота тюремника — для тих, хто тікає від праці, трутні; напевне через п'ять хвилин відійде, всядеться на стільці й подрімає — це ж Росія, не німці…

…Через десять хвилин, коли охоронник обережно прикрив оглядове віконце, Ісаєв вийняв з кишені шматочок грифеля й заходився швидко писати на титульному аркуші Біблії…

…Через півгодини Валленберг прочитав: «Вимагайте, викликати матір, адвоката із Стокгольма і місцевого дипломата. Якщо зустріч дадуть, погоджуйтесь на процес: так, вів переговори з Ейхманом, аби врятувати нещасних від знищення в концтаборах. Агентом гестапо, а тим паче Ейхмана, навіть фіктивним, щоб полегшити переговори, — не був. Це провокація нацистів, які заздалегідь хотіли посварити мою країну з Радянським Союзом.

Під час побачення з адвокатом, мамою й дипломатом з вашого посольства поставте ультиматум: якщо я на процесі плестиму нісенітницю й обмовлятиму себе, зажадайте, щоб провели експертизу на місці, в залі суду, — з приводу ін'єкцій… Сліди на тілі залишаться, мене кололи, я знаю… Я виступатиму свідком обвинувачення, як штандартенфюрер СС Макс фон Штірліц. Вашу агентурну роботу на гестапо заперечуватиму. Факт секретних переговорів визнаю. Вимагатиму від вас відповісти на мої запитання. Коли зрозумію, що ви мелете дурницю, заявлю суду, що в мене інше прізвище, посада й національність… Підійдіть до параші і, розжувавши, з'їжте сторінку… Погодьтеся на процес тільки в тому разі, коли я попрошу вас про це, сам на сам, і не в камері, а на прогулянці в лісі. Потім підтвердите це третій людині, генералу, який забезпечить вам зустріч з мамою й іншими шведами».

Валленберг ривком підвівся; Ісаєв завмер; у тюрмі різкі рухи підозрілі. Якщо наглядач біля віконця, може ввірватись; ні, відповів він собі, спочатку він побіжить до того, в кого ключі; але все обійшлося: Валленберг розжував папір, насилу проковтнув його, повернувся на койку і, по-дитячому підклавши руку під щоку, подивився на Ісаєва з невимовною тугою і якоюсь юнацькою вдячністю: на очах у нього тремтіли сльози; одна покотилася по неголеній щоці — повільно, як остання крапля несподіваного весняного дощу…

Ісаєв не одводив очей від обличчя Валленберга, а згадував письменника Никандрова, з яким сидів у двадцять першому в тісній камері талліннської тюрми; він згадував гіркі слова Никандрова і свої — категоричні — заперечення йому; який же я був тоді жорстокий у своїй позиції, подумав він, який упертий… А втім, я ладен підписатися під кожним своїм словом, але тим, двадцять першим роком, трагічним роком, коли ніхто не міг уявити собі, що станеться в країні через дев'ять років…

Він пригадував, як Никандров, ходячи по камері, заповзято заперечував йому (про підслушки тоді ніхто не думав; як же летить час, га?! Людство на шляху до прогресу винаходить радіо — на радість усім, і жучок — на смерть тим, хто намагається лишитися самим собою. Кожен крок прогресу одночасно породжує дрібненький крок Біса. Чому так? Чому?!).

Никандров завжди гримів, відстоюючи свою правоту; голос був, як ієрихонська труба:

— Кожен істинний літератор знаходиться на своїй Голгофі, Максиме! Трагедія російського письменника в тому, що він може бути письменником лише в Росії… Внутрішньо… Але він не може ним бути зовнішньо, бо саме в Росії йому страшенно важко пробитися до, людей… Мабуть, тому в нас і народився чисто «російський письменницький комплекс»?! Російський літератор не може писати, не думаючи про тих, хто його оточує, але водночас він не може до них пробитися, розумієте?! Це трагедія, на якій розп'ято нашу літературу! Або вона органічно політична, як у Писарєва, і тоді вона навіть щаслива, якщо її розпинають… А як тільки в ній з'являється просвіт, як у Толстого, Достоєвського чи Гоголя, тоді рукописи летять у вогонь, тоді людина тікає з дому невідомо куди, вона епілептик, бо ця геніальна безодня не може задовольнитися даною політичною ситуацією, ось у чім річ! Трагедія російського письменника в тім, що в ньому нагромаджується Думка, Віра, вона роздирає йому серце, зводить з розуму, але поїхати з Росії для нього така ж трагедія, як і залишатися там… Адже коли