Читати книгу - "Тарас Шевченко. Твори у п'яти томах. Том 1"

якби-то… вміла б мати

З німецького поля

Своїм діточкам закликать

І долю, і волю,

Та ба… а зле безталання

Зустрінеться всюди,

І на шляху, і без шляху,

Усюди, де люди.

Кохалася мати сином,

Як квіткою в гаї,

Кохалася… а тим часом

Батько умирає.

Осталася удовою,

Хоч і молодою,

І не одна… та все ж тяжко…

З горем та нудьгою

Пішла вона до сусідів

Поради просити…

Присудили сусідоньки

У наймах служити,

Ізнищіла, ізмарніла,

Кинула господу,

Пішла в найми… не минула

Лихої пригоди.

І день і ніч працювала,

Подушне платила…

І синові за три копи

Жупанок купила.

Щоб і воно, удовине,

До школи ходило.

Ой талане, талане,

Удовиний поганий!

Чи ти в полі, чи ти в гаї,

Обідраний цигане,

З бурлаками гуляєш?

Тече вода і на гору

Багатому в хату.

А вбогому в яру треба

Криницю копати.

У багатих ростуть діти —

Верби при долині;

А у вдови одним одно,

Та й те, як билина.

Діждалася вдова долі,

Зросту того сина.

І письменний, і вродливий —

Квіточка дитина!

Як у бога за дверима,

Вдова панувала;

А дівчата лицялися

І рушники дбали.

Полюбила багатая —

Не поцілувала,

Вишивала шовком хустку —

Не подарувала.

Крались злидні із-за моря

В удовину хату.

Та й підкрались… Стали хлопців

В кайдани кувати

Та повезли до прийому

Битими шляхами.

Пішла й вдова з матерями

З дрібними сльозами.

Де на ніч ставали,

Сторожу давали,

Стару вдову до обозу

Та й не допускали.

Ой привезли до прийому

Чуприни голити;

Усе дрібні, усе малі,

Все багатих діти.

Той каліка недоріка,

Той не вміє стати.

Той горбатий, той багатий,

Тих чотири в хаті.

Усі невлад, усіх назад,

В усіх доля мати.

А у вдови один син,

Та й той якраз під аршин.

Покинула знову хату,

Синову господу;

Пішла в найми, за хліб черствий

Жидам носить воду.

Бо хрещені не приймають:

«Стара, — кажуть, — стала,

Нездужає…» — і огризок

В вікно подавали

Христа ради… Не дай, боже,

Такого дожити,

Не дай, боже, в багатого

І пить попросити.

По копійці заробляла,

Копу назбирала.

Та до сина лист писала,

У військо послала —

Полегшало. Минає рік,

І другий минає,

І четвертий, і десятий,

А чутки немає.

Нема чутки; що тут робить?

Треба торбу брати

Та йти… іти собак дражнить

Од хати до хати.

Взяла торбу, пішла селом,

На вигоні сіла

І в село вже не верталась,

День і ніч сиділа

Коло коворот [75]. А літо

За літом минає.

Помарніла, скалічіла,

Ніхто й не пізнає.

Та й кому там пізнавати

Каліку убогу.

Сидить собі та дивиться

В поле на дорогу.

І світає, і смеркає,

І знову смеркає,

А москаля, її сина,

Немає, немає.

Понад ставом увечері

Хитається очерет.

Дожидає сина мати

До досвіта вечерять.

Понад ставом увечері

Шепочеться осока.

Дожидає в темнім гаї

Дівчинонька козака.

Понад ставом вітер віє,

Лози нагинає.

Плаче мати одна в хаті,

А дівчина в гаї.

Поплакала чорнобрива

Та й стала співати;

Поплакала стара мати

Та й стала ридати.

І молилась, і ридала,

Кляла все на світі.

Ох, тяжкі ви, безталанні

У матері діти!

Скалічені старі руки

До бога здіймала,

Свою долю проклинала,

Сина вимовляла.

То од жалю одходила

І мовчки журилась

Та на шлях той на далекий

Крізь сльози дивилась.

І день і ніч дивилася

Та й стала питати:

«Чи не чув хто, чи не бачив

Москаля-солдата.

Мого сина…» Ніхто не чув,

Ніхто і не бачив.

Сидить вона, не йде в село,

Не пита й не плаче,

Одуріла!.. і цеглину

Муштрує, то лає,

То годує, як дитину,

Й сином називає.

І нищечком тихесенько

Крізь сльози співає:

«Змія хату запалила,

Дітям каші наварила,

Поморщила постоли,

Полетіли москалі.

Сірі гуси в ірій, ірій,

По чотири, по чотири

Полетіли — гел-гел!

На могилі орел,

На могилі серед ночі

У козака вийма очі,

А дівчина в темнім гаї

Його з війська виглядає».

Вдень лазила на смітниках,

Черепки збирала,

Примовляла, що синові

Гостинця ховала.

А уночі розхристана

І простоволоса

Селом ходить — то співає,

То страшно голосить.

Люди лаяли… бо, бачте,

Спать їм не давала

Та кропиву під їх тином

і бур’ян топтала.

Діти бігали з паліччям

Удень за вдовою

По улицях та, сміючись…

Дражнили, Совою.

6 мая 1844,

СПБ

ДІВИЧІЇ НОЧІ

Висушили карі очі

Дівичії ночі.

«Черниця Мар'яна»

Розплелася густа коса

Аж до пояса,

Розкрилися перси-гори,

Хвилі серед моря;

Засіяли карі очі,

Зорі серед ночі,

Білі руки простяглися —

Так би й обвилися

Кругом стану. І в подушку

Холодну впилися,

Та й заклякли, та й замерли,

З плачем рознялися.

«Нащо мені коса-краса,

Очі голубині,

Стан мій гнучий… коли нема

Вірної дружини,

Немає з ким полюбитись,

Серцем поділитись…

Серце моє! серце моє!

Тяжко тобі битись

Одинокому. З ким жити,

З ким, світе лукавий,

Скажи мені… Нащо мені

Тая слава… слава.

Я любить, я жити хочу

Серцем, не красою!

А мені ще й завидують,

Гордою і злою

Злії люди нарікають.

А того й не знають,

Що я в серці заховала…

Нехай нарікають,

Гріх їм буде… Боже милий,

Чому ти не хочеш

Укоротить свої темні,

Тяжкі мені ночі!..

Бо я вдень не одинока —

З полем розмовляю,

Розмовляю і недолю

В полі забуваю,

А вночі…» — та й оніміла,

Сльози полилися…

Білі руки простяглися,

В подушку впилися.

18 мая 1844,

СПБ

СОН

(У всякого своя доля…)

Дух истины, его же мир не

может прияти, яко не

видит его, ниже знает его.

Иоанна, глава 14. стих 17

КОМЕДІЯ

У всякого своя доля

І свій шлях широкий:

Той мурує, той руйнує,

Той неситим оком

За край світа зазирає,

Чи нема країни,

Щоб загарбать і з собою

Взять у домовину.

Той тузами обирає

Свата в його хаті,

А той нишком у куточку

Гострить ніж на брата.

А той, тихий та тверезий,

Богобоязливий,

Як кішечка, підкрадеться,

Вижде нещасливий

У тебе час та й запустить

Пазури в печінки,—

І не благай: не вимолять

Ні діти, ні жінка.

А той, щедрий та розкошний,

Все храми мурує;

Та отечество так любить,

Так за ним бідкує,

Так із його, сердешного,

Кров, як воду, точить!..

А братія мовчить собі,

Витріщивши очі!

Як ягнята: «Нехай, — каже,—

Може, так і треба».

Так і треба! бо немає

Господа на небі!

А ви в