Читати книгу - "Українська дивізія «Галичина»"

його військову поведінку і повністю за нього заступався. За Ворона можна було - при правильному ставленні - ручатися. А ця подія була ще тим трагічніша, бо всі волиняки були переконані, що розстріл Ворона був пов'язаний з утечею куреня. А їм адже було обіцяно, що за це нікого не каратимуть.

Під час перебування Дивізії в Штірії знову близько 150 вояків Дивізії дезертирувало. Одні попали під вплив Тітовської пропаґанди, інші змішалися з населенням, а ще інші попали у полон під час бойових дій. Від початку утворення Дивізії в 1943 році доти близько 600 вояків дезертирувало, що було незначним числом, якщо взяти до уваги обставини та велику кількість вояків у Дивізії і в запасному полку.

Як на Словаччині, так і Штірії Дивізія була розташована у прекрасній гірській околиці. Північну частину району Дивізії перетинала річка Драва з своїм казковим замком Фала. На півдні маєстатично височів гірський масив Меніна Планіна. Положений на південь від долини Драви масив Погорє вкритий смерековими лісами і розчленований глибоко врізаними долинами. Тут і там лежали поодинокі господарства. На соняшних узбіччях Драви росли виноградники.

Тим часом становище на Східньому фронті - на Угорщині - погіршилося. Червона Армія прорвалася по обох боках озера Балатон і перейшла в районі Фельдбаху (на схід від Ґрацу) австрійський кордон. Безглуздий протинаступ на особистий наказ Гітлера, попри відраджувань генерального штабу, для здобуття Будапешту та утримання фронту над Дунаєм в гирлі Драви, закінчився поразкою.

Близькість фронту означала для Дивізії постійну бойову готовість. Від початку березня усі пляни введення Дивізії у фронтові бої були докладно розроблені. Голова штірійського «Гайматсбунду» Штайндль був дуже добре ознайомлений з становищем на фронтах і всі відомості передавав Дивізії. Фронтова армія також інформувала Дивізію про становище. У березні Штайндль загинув під час перебування в районі Фельдбаху. Відтоді командування Дивізії тримало тісний зв'язок з фюрером «Гайматсбунду» округи Марібору.

Критичні дні Дивізії

Середина березня 1945 року. Гарматний полк і фюзилерський курінь перебували у протипартизанських діях на південь від Сави і повідомили про бойовий контакт з Тітовськими партизанами, серед яких також діяв «приятель Дивізії», так звана «Бриґада Бахерн» в горах Погорє. Не зважаючи на близькість фронту, командування Дивізії ще раз заплянувало 4-денну більшу дію проти партизанів. Воно хотіло заатакувати партизанські скупчення, щоб зламати їм хребет або бодай відтиснути їх з дивізійного району та з тилів фронту, який наближався. Такі заходи ще й тому потрібні, бо з зближенням фронту Дивізія правдоподібно буде кинена у фронтові бої і тим самим вона не зможе поборювати партизанів.

Як запляновано, Дивізія разом з усім запасним полком вступила в дію, прочистила район Коз'як (Kozjak, нім. Possruck) і перейшла річку Драву в Погорє, де всі сили Дивізії взяли участь у замкненні кільця навколо партизанів. Дія проходила успішно, партизани замкнені в оточенні, а тут, як грім з ясного неба, наспів наказ з групи армій «Південь», щоб Дивізія здала всю зброю і ввесь виряд для новостворених німецьких частин. Наказ видав райхсфюрер Гіммлер. Усю зброю і устаткування Дивізія має зібрати на станціях, навантажити у залізничі вагони та відставити до Нюрнберґу. Група армій «Південь» має стежити за виконанням наказу.

Командування Дивізії остовпіло. Це - чисто політичний наказ, виданий вищими політичними колами «за зеленим столом». Створювалося враження, що вони зовсім не орієнтувалися у фронтовому положенні в Австрії. Цей наказ прийшов до Дивізії в кінці березня 1945 року.

Як з нього виходило, Дивізія не мала бути роззброєна, а мусіла тільки тимчасово передати зброю, а за найкоротший час вона повинна одержати нову зброю. Але, як виглядало становище на фронті? Альянтські сили стояли недалеко Нюрнберґу і тому транспорти із зброєю не могли осягнути своєї призначеної мети. Залізничий транспорт в Австрії цілком спаралізований. Залізничого рухомого складу майже не було до розпорядження, а те, що було, використовувалося лише для постачання фронту. Про придбання потрібних вагонів не могло бути мови, як про це повідомили транспортні управління. Ситуація на Східньому фронті в Австрії ставала щораз критичніша. Большевицькі танкові колони стояли за 40 кілометрів перед Марібором, тобто перед Дивізією. А сама Дивізія перебувала в місцевості з сильними й численними партизанськими загонами. Навіть якщо б виконати цей божевільний наказ, то все таки зброя й устаткування ніколи не доїдуть до свого місця призначення. А Дивізія мала силу 20 000 чоловік. Якщо її роззброять, вона стане немічною жертвою для кожного нападу - вона не зможе дати ані одного пострілу на свій захист. Роззброєння, до якого українці мусіли мати найгірші підозри, практично спричинить негайну ліквідацію Дивізії. У власному інтересі багато українців правдоподібно перейде на бік партизанів. Єдиний вихід - це домогтися скасування наказу.

Наступного дня командир Дивізії поїхав до польового командного пункту Гіммлера в Зальцбурґу. Тим часом боротьба проти партизанів на Погорї не зупинилася і очікувалося особливого розпорядження генерала Фрайтаґа з Зальцбурґу. У Зальцбурґу нічого про цей наказ не знали. Але після перевірки з головною квартирою Гіммлера, його підтвердили. Дивізія дуже обережно ставилася до всіх наказів, головне тих, що приходили від властей СС, бо вони дуже часто й радо користувалися так званими «наказами фюрера» або «наказами райхсфюрера». Очевидно, що до наказу про здачу зброї треба було ставитися з найбільшою обережністю. Все ж таки Дивізія мусіла тоді зупинити дуже успішну дію проти партизанів і приступити до приготувань здачі зброї та придбання засобів для її відтранспортування. Начальник штабу командного пункту Гіммлера в Зальцбурґу мав тим часом попросити самого Гіммлера про скасування наказу. [33]

Командування Дивізії старалося всіма засобами виграти час. Воно робило все можливе для зволікання виконання наказу. Одначе, при тому воно не думало про якийсь саботаж чи навіть відмову виконання наказу. Воно бажало добитися скасування наказу, який видано на основі невірних даних про становище в Австрії, а поспіх виконання його міг принести трагічні наслідки. Дивізія все ж таки сильна бойова одиниця, готова до боїв на фронті, що віддалений тільки на 40 кілометрів від її постою. Через фронтове становище зброя і спорядження Дивізії і так не осягнуть свого місця призначення, а сама вона залишиться на партизанському терені, здана на ласку долі. Командування Дивізії також відчувало обов'язок відстоювати інтереси українського вояцтва та охоронити його перед суворими заходами у такому скрутному становищі.

На тиск головного квартирмайстра групи армій «Південь», Дивізія підкреслювала, що вона зброю здасть, але тільки тоді, коли на станції будуть стояти потрібні вагони для її вантаження. На зброю і