Читати книгу - "Незвичайні пригоди Робінзона Кукурузо"

кормі.

Тільки так! — Дуже серйозно відповів той. Всі чомусь засміялися.

— Тоді тримайте курс на острів, штурман! — В тон йому сказав вожатий.

— Тільки так! — Повторив хлопчина.

І знову всі засміялися. Але на штурмана це не справило жодного враження. Він навіть бровою своєї нахмурений не повів.

Одна за одною шлюпки пристали до берега. І острів вмить перетворився на піонерський табір: сміх, крики, біганина. Хтось грав у м'яч, хтось вже плескався у воді, хтось ловив сачком метеликів.

Ми сиділи на дереві, не знаючи, що нам робити — показуватися чи ні. Втім, довго вагатися нам не довелося. Якась висока голінасті дівчинка натрапила на курінь і вигукнула:

— О! Дивіться! Тут хтось живе!

Всі збіглися. Підійшов і вожатий… Смаглявий спритний хлопчисько з фотоапаратом через плече шмигнув у курінь і відразу ж вискочив, тримаючи в руках електричний ліхтарик, який я привіз Кукурузо з Києва.

— Ліхтарик, — пояснив він, — механічний. З магнето. Дає струм лише тоді, коли натискаєш на цю ручку.

І почав жікать, показуючи. Кукурузо неспокійно засовався на гілці. Голінасті дівчисько теж прошмигнула в курінь і витягла звідти рушницю.

— Дивіться, сьогодення, мисливську…

— Ой, обережно: може, вона заряджена. Ще вистрілить випадково! — Заверещав хтось із дівчаток.

Кукурузо не витримав:

— А ну не чіпайте!

Всі відразу підняли голови. Ховатися більше не було сенсу. Ми злізли з дерева. І відразу нас обступили піонери.

— А хто ви такі?

— Що ви тут робите?

— Це ваш курінь?

- І рушниця ваше?

— Ви мисливці?

— Ви тут живете?

Я розгублено подивився на Кукурузо. Він спохмурнів і мовчав.

— Так, вони, напевно, просто рибалять тут…

— Або з дому втекли.

— Або в індіанців грають. Як «Маленькі дикуни» Сетона–Томпсона. Пам'ятаєте?

— Або в робинзонов… Правда ж?

Я зовсім розгублено глянув на Кукурузо. Мій друг густогусто почервонів. І раптом сказав:

— Ні в що ми не граємо… У нас відповідальне завдання. Ми браконьєра ловимо.

— Ну–у?

— Ось це здорово!

— А хто ж вам доручив?

— Чому це нам хтось повинен доручати? — Зневажливо хмикнув Кукурузо. — Ми його самі вислідили і самі ловимо.

Помітивши, з яким серйозним інтересом дивляться на нього піонери, Кукурузо зовсім осмілів:

— А ну поклади рушницю. І ліхтарик віддай.

Ліхтарик і рушниця негайно були покладені на місце.

— А все‑таки, як ви вистежили браконьєра? І як ви його будете ловити? — Запитав смаглявий хлопчина з фотоапаратом.

- І рушниця у вас теж для цього? Щоб ловити? — Запитала голінасті дівчисько.

Я вирішив, що треба перевести розмову на щось інше.

— А у вас що–похід? — Поспішно запитав я. — Або просто так — прогулянка? І звідки ви взагалі прибутку?

— Ми з Києва. Юні слідопити. У нас похід по місцях партизанських боїв, — охоче пояснив хлопець з фотоапаратом.

— Тільки так! — Підтвердив штурман.

— Ми вже додому повертаємося. Три тижні в поході — додала голінасті дівчисько.

— Не перебільшуй, Валька! Не три тижні, а дев'ятнадцять днів. Сьогодні двадцятий, — втрутилася в розмову остроносенькая дівчинка в окулярах.

— А ви не боїтеся заблукати в наших плавнях? Вони ж знаєте які!

— Та в нас же і карта і компас. Чого ж боятися!

— Послухай, Ігор! — Звернувся до хлопчині з фотоапаратом вожатий. — Треба ось що з'ясувати. Якщо хлопці справді ловлять браконьєра, може, ми їм тут перешкодимо. Нас багато, ми шумимо — ще злякай його. Ви не соромтеся, скажіть — якщо так, ми можемо переїхати в інше місце. Нам же все одно.

Ми з Кукурузо переглянулись.

— Та чого там, залишайтеся, — сказав Кукурузо. — Він приїде тільки вночі, та й то не сьогодні, а завтра. Так що до завтрашнього вечора ви нам не заважаєте.

— Ну дивіться, — сказав вожатий і звернувся до піонерів: — Раз так, виймайте продукти, розпалюйте багаття — будемо сніданок готувати.

— Тільки так! — Авторитетно підтвердив маленький вилицюватий штурман.

Піонери одразу знову загаласували і побігли до шлюпок.

— Ти, Ігоре, займись вогнищем, — сказав вожатий. — Ти у нас майстер.

— Підемо, я покажу, де хмиз, — по–хазяйськи запропонував Кукурузо.

І ми втрьох пішли в глиб острова. Йшли і, як завжди буває на початку знайомства, ніяково мовчали — не знали, про що говорити.

І раптом Ігор, не розкриваючи рота (ми це добре бачили), голосно не те гаркнув, не то гавкнув. І відразу десь в середині у нього заграла музика. Справжня музика. Джаз. Таке, знаєте: бз–вз, Дудль–будлеї, бум–бем, бу–га–га… Ми зупинилися і витріщили очі на Ігоря: що за чортовиння!

Він засміявся і пересунув з‑за спини вперед те, що ми вважали фотоапаратом.

— Приймач. Портативний. На транзисторах… на напівпровідниках.

Це я тільки у футлярі від фотоапарату його зібрав. Тому що іншого корпусу не було. Та й зручно. Через плече носити можна.

Ось воно що! Так це переносний маленький радіоприймач. Як ми відразу не здогадалися! Про те, що такі є на світі, ми знали. Я в Києві бачив, та й у нас в сільмазі продавалися колись, «Турист» називаються.

— Хороша штука, — опам'ятавшись, поблажливо сказав Кукурузо. — Скільки дав?

— Що — дав?

— Ну заплатив скільки?

— Анітрохи. Сам зробив.

— Що–що? — Кукурузо скривився і приставив долоню до вуха, наче недочув.

Я хихикнув.

— Сам, кажу, зробив, — серйозно повторив Ігор. Я ще раз хихикнув.

— Ага, — криво посміхнувся Кукурузо. — Ну да. Я ж і питаю: скільки дав? У нас в сільмазі «Турист» продавався. Тридцять п'ять рублів. Красивий, під перламутр. Ну, а цей скільки?

— Ось дивак, не вірить… Ну, як хочеш…

З кущів вийшов вожатий:

— Про що це ви, хлопці, сперечаєтеся?

— Та нічого, просто так… — махнув рукою було Кукурузо, але потім, глянувши знизу на вожатого, несподівано єхидно запитав: — Скажіть, а у вас все піонери такі от… або тільки цей?

— А що таке?

— Та нічого… Просто він говорить, що цей промінчик сам зробив… Може, он та дівчинка справжній автомобіль сама зробила, а той штурман — «тільки так» в космос літав?

— Щодо космосу і автомобіля не скажу, а от приймач він дійсно сам зробив. Це точно. Він у нас молодець! У радіогуртку вже третій рік. Академіком буде.

Вожатий говорив серйозно, без всяких