Читати книгу - "Мальва Ланда"

падали на тарілочку, утворюючи широку калюжку.

Бумблякевич подумав, що не варто, можливо, отак відразу показувати свою байдужість, бо ще хтозна-чим скінчиться знайомство з Купчаківнами. Може, вони тільки бавляться ним, а до справжніх почуттів далеко. А Фрузя тут, поряд; мов кішечка. І справді, щойно пригорнув її до себе, як вона заспокоїлася. Однак образа ще жевріла, бо таки не втрималася, щоби не вжалити.

— Посмакувало тобі серце однорога?

— М-м… так собі… Я тільки-но й з'їв два кавальчики.

— Щоб ти знав, що це не було серце однорога, а звичайне свиняче.

— А куди ділося однорогове серце?

— Його з'їв князь, адже то був незвичайний одноріг.

— Для чого ж тоді була ота вся кумедія? Навіщо мені Джавала підказав узяти собі те серце?

— То все для гостей. Ну, і щоб тебе пошанувати. Хоч ти його й не вполював.

Серце Бумблякевича захололо.

— Кого не вполював?

— Однорога.

— А тобі звідки відомо, вполював я чи ні?

— Я чула розмову між Джавалою і князем. З грудей однорога витягли кулю. Але то була княжа куля, а не твоя. Ще одна куля була в стегні, належала вона Джавалі.

Йому стало страшенно соромно. Але тільки на секунду. Бо відразу потому подумав, що все це може виглядати не обов'язково на зумисний обман, а на звичайну помилку. Міг він помилитися? Міг. Думав, що його куля пробила груди, а то, бач, княжа. Буває.

— Ну, і що вони вирішили?

— Князь сказав, що ти міг схибити якраз тоді, коли саме він поцілив звіра. От ти й подумав, що забив однорога. Але однаково ти герой, бо ж усі бачили, як ти мчав на ньому верхи. Але серце таки підмінили, бо забив однорога князь. Можеш не боятися, вони зберігатимуть це в таємниці.

— Гарна мені таємниця, яка відома покоївці, — буркнув Бумблякевич.

— А мені який сенс її зраджувати? — стенула плечима. — Нема жодної причини. Хіба… хіба що ти подаси таку причину.

Бумблякевич закусив губу.

— Тепер ти будеш мене шантажувати, так?

— Як ти міг подумати, наче я на таке здатна? Я просто кохаю тебе. Без пам'яти. А це означає, що пам'ять можна в якісь хвилини втратити. Розумієш?

— Дурний би не второпав. Але не думай, що тобі вдасться тримати мене під пантофлею.

— Я й не збираюся. Але ділити тебе не хочу ні з ким.

Шийка у Фрузі була тендітна й худенька. Зовсім не пропорційна з тілом. Таку шийку візьми тільки добре в руки — і… ще один привид блукатиме палацовими коридорами.

— Чи я тобі клявся у вірності?

— Ні.

— Може, щось обіцяв?

— Ні.

— То які до мене претензії?

— Жодних. Але ти мій. Я нікому тебе не віддам.

— Я не річ. Я жива людина. Врешті-решт, я можу плюнути на всю вашу засрану сміттярку і повернутися до Львова. Тоді можеш хоч на всіх стінах писати, що не я вбив однорога.

— Не сміши курей. Із нашої сміттярки ще ніхто самотужки не вибрався, а хто намагався, то навіки губився у лябіринтах. Мапа лябіринту зберігається під сімома замками. Тобі її ніколи не здобути.

— А тобі?

— Мені — завиграшки. Але я мапи не потребую. Мені й тут добре.

— Ага, то я, виявляється, перетворився ще й на в'язня. Дуже мило. Але чому ти вчепилася в мене, як кліщ? Ну вграв я тебе, відбив від клака. І що? Хіба це дає тобі якісь права на мене?

— На тебе мені дає права моя любов.

Бумблякевич скривився. Шийка тендітна, вигиниста, ах — лебедина…

У шибі знову побачив обличчя привида. Панна підморгувала і мовби заохочувала до дії. Адже їй сумно самій, так самотньо сумній… Вона мріє про подругу, з якою б гуляла собі терасою… І то нічого, що подруга матиме шийку криву…

— Я мушу побачитися з Мальвою Ландою. Маю надію, до неї ти не будеш заздрісна?

— До Мальви? Ні. Вона ж така стара!

— Стара? — вжахнувся Бумблякевич.

— Звичайно. Щоправда, тут, у нас на сміттярці, всі здаються молодшими за свої літа. Мальві на вигляд так само ніхто б не дав більше, як тридцять. А насправді має добрих сімдесят. Учора пурхала як метелик. Усіх кавалерів затанцювала.

— То це була вона? Та панна з попелястим волоссям!

— Так, то була Мальва. Терпіти її не можу.

— Але чому?

— Бридка. Ти просто її не знаєш. Вона жахливо гонориста. Не знаю, за що її любить княгиня. Поводиться так, наче не знати якого роду.

— То вона сьогодні в Купчаків?

— А тобі аж кортить туди! — цвиркнула Фрузя.

— Я ж тобі кажу, що мене цікавить Мальва як поетеса.

— То ти мусиш аж туди бігти? Зачекай, коли вона прийде до княгині. Вона тут часто буває.

Бумблякевич відчув, як у ньому починає наростати лють. Фрузина шийка манила все дужче і дужче. Напевно, Фрузя помітила цей його погляд, бо раптом встала і пересіла на ліжко.

— Коханий! — потяглася вона. — Обіцяй, що не обдуриш і одружишся зі мною. Тоді я теж обіцяю, що триматиму в таємниці історію з однорогом. А зараз навіть особисто відпроваджу тебе до Купчаків. Ти не бійся. Я тобі буду вірною дружиною. А ті Купчаківни — білоручки. Вони навіть шкарпеток не зацерують.

— Навіщо це їм, коли мають слуг.

— Вони мають. А ти звідки візьмеш? На шию їм сядеш? Не думаю, що генерал буде втішений такою перспективою.

Можливо, вона й мала рацію, однак визнати цього він не хотів. Зараз йому ніщо не зашкодить дати обіцянку. А там — побачимо.

— Гаразд, я обіцяю з тобою одружитися. А тепер ходімо до Купчаків. Тільки умова — коли прийдемо до них, щоб не втручалася в розмову.

— Ах, Бумблику! — втішилася Фрузя. — Який ти милий! А щоб я заспокоїлася, то благаю тебе — побумбляй мене!

Фрузя впала на ліжко і задерла сукню. Під сподом була гола. Бумблякевич мав нещасний вигляд.

— Але в нас нема часу! Мусимо негайно йти!

— Коханий! Якщо захочеш, аби я тебе зоставила з тими панночками на самоті, мусиш побумбляти. Аби я була певна, що тобі не спаде на думку побумбляти також їх. Ну? Ходи сюди, хом'ячечку мій! Мій борсучочечку!

— Але…

— Скоріше зачнеш — скоріше закінчиш. Вперед!

Бумблякевич із якоюсь несамовитою люттю вистрибнув із штанів і накинувся на Фрузю усією своєю вагою. Без пестощів і поцілунків увігнався в неї, мов роз'юшений бик, і почав товкти з таким завзяттям, наче б поклав собі за мету розчавити дівчину. Як на те — усе це викликало у Фрузі самі лише зойки захвату і насолоди. І що сильніше він пригнічував