Читати книгу - "Двоє над прірвою"

хилитися на лівий бік.

Смольников витягнув у нього з кобури пістолет, простягнув мені.

— Держи! Пригодиться! — І, приклавши пальці до шиї вбитого, щоб намацати пульс, прошепотів: — Готовий! Наповал!

— Тоді тікаймо! — сказав я.

Смольников заперечив.

— Ні в якому разі! Залишати труп не можна! Вранці його знайдуть — і німці розстріляють півкварталу!.. Треба підшукати для нього надійну схованку.

Він відійшов на середину вулиці і почав ногами, а потім і руками розгрібати сніг.

— Що ви шукаєте, Іване Григоровичу?

— Каналізаційний люк… Десь тут має бути… Допоможи мені.

Я теж узявся за роботу. І мені пощастило: незабаром мої пальці ковзнули по круглій металевій кришці.

— Тут!

— Молодець, — похвалив мене Смольников і вийняв з кишені чималу шоферську викрутку. — Зараз ми її підчепимо!

Він підважив кришку, підняв і відкинув убік. З ями вдарило важкою каналізаційною задухою.

Ми притягли Ціммермана і без зайвих зволікань заштовхали головою в отвір люка. Він погуркотів по вмурованих у стіну залізних щаблях і важко плюхнувся в холодне багно.

Накрити кришку і нагребти на неї снігу — півхвилини.

Полегшено зітхнувши, я оглянувся. В пітьмі бовваніють похмурі, неосвітлені будинки, шумлять безлистим гіллям чорні дерева, свище, котить уздовж білої вулиці зимова хурделиця — наш вірний помічник. І жодної живої душі довкола!

— Ходімо! — шепнув Смольников. — До ранку хуртовина всі сліди занесе!

Ми ступили на тротуар і рушили в напрямку Сінного базару.

— Може, тепер візьмемося за Гольбаха? — спитав я. — Виберемо слушний час і…

— Ні, ні, — Смольников аж зупинився. — Про це не смій і думати! Це наше надійне прикриття, а головне, доступне для нас джерело інформації. І збір її — твоє завдання! Як тільки виявимо місцерозташування розвідувальних шкіл, я пошлю через фронт посланця… А до пращурів будемо відправляти інших — тим більше, що напхалося їх у Київ достобіса!.. Тікатимемо тільки тоді, коли помітимо щось підозріле…

Після цього я причаївся, уважно слідкуючи за тим, чи не впаде тінь підозри на нас зі Смольниковим. Однак нічого не помітив. Ціммермана шукали довго, але так і не знайшли. Замість нього призначили шарфюрера Цвеккера, рожевощокого, добродушного на вигляд товстуна років тридцяти п’яти.

2

Одного дня (було це наприкінці березня чи на початку квітня) Гольбах наказав мені дістати квітів. Наказ був вельми несподіваний, і я не знав, де їх можу роздобути.

— Приїздить дружина з донькою, — пояснив він. — Поїдемо зустрічати!

Трохи подумавши, я попростував на схили київських гір над Дніпром і між кущами на осонні швидко назбирав голубих, фіолетових та білих пролісків.

Радісний, збуджений, бездоганно поголений і напахчений дорогим одеколоном, Гольбах уже крутився в дворі біля машини.

— Молодець! — похвалив він мене, побачивши квіти. — Швидше сідай! А то запізнимося!

Він сам сів за кермо, і чорний блискучий лімузин виїхав з воріт, що охоронялися двома есесівцями.

Поїзд запізнювався, і нам більше годині; довелося ждати на пероні. Всюди було брудно, сіро, після зими незатишно, але сонце вже щедро світило по-весняному, і я з приємністю відчував, як воно гріє і пестить моє обличчя. Весна вселяла в серце радісні надії: вірилося, що Червона Армія ось-ось розпочне наступ і він стане початком звільнення нашої землі від ненависного ворога. Я дивився на сонце, на ясне небо і мріяв про те, що знову сяду за штурвал літака…

Як це часто буває, коли довго ждеш, поїзд з’явився несподівано. Прогримкотівши на стрілках і проскреготівши гальмами, поволі підкотив до перону і важко зупинився. З вагонів зразу ж сипонули солдати й офіцери, що верталися з відпусток. У дверях показалося кілька жіночих капелюшків: до деяких офіцерів-тиловиків, що займали солідні посади в окупаційній адміністрації, поспішали їхні “фрау” та доньки.

Гольбах раптом зірвався з місця і голосно вигукнув:

— Ельзо! Єво!

На приступці одного з вагонів стояла, усміхаючись, білява, дещо розповніла жінка у світлому плащі й елегантному капелюшку, а з-за її плеча визирала дівчина років п’ятнадцяти. На плечі їй спадали дбайливо розчесані лляні коси, а голубенькі очиці з цікавістю поглядали на сіре громаддя вокзалу.

— Отто! — скрикнула жінка і простягла до Гольбаха руки.

— Татку! — почувся ніжний дівочий писк.

Я взяв два великі чемодани з жовтої шкіри і рушив слідом за штурмбанфюрером, його дружиною і донькою.

Коли сідали в машину, фрау Ельза ковзнула по мені поглядом і запитала чоловіка:

— Це твій лакей, Отто?

Гольбах усміхнувся.

— Це мій перекладач, дорога. Ти ніяк не звикнеш, що в армії лакеїв немає.

— То він знає німецьку?

— І досить пристойно.

— Он як! — здивувалася фрау Гольбах і пильно глянула на мене. — Як же тебе звати, юначе?

— Володимиром.

— А-а, Вольдемар… Гарне ім’я!

Вона зверталася до мене, як до собаки, що належала їй або комусь із членів її сім’ї, і дивилася на мене, як на корисну річ, яку зручно завжди мати під рукою.

— І він так схожий на німця! — втрутилася в розмову Єва. — Просто дивно…

Хоча в мені все кипіло від обурення, я опустив очі, щоб не засміятися, бо мені здалося, що і мати, і дочка свято увірували в те, що ощасливлюють мене і своєю увагою, і порівнянням з німцем.

Не знаю, що б вони ще говорили про мою персону, але Гольбах завів мотор і натиснув на акселератор.

Сильна машина швидко промчала нас по майже безлюдних центральних вулицях міста і зупинилася на Печерську, біля одноповерхового будинку на високому цоколі, де мешкав Гольбах.

Почувши скрип гальм, з дверей вискочив вартовий, здоровань-есесівець Катце. Ми з ним занесли чемодани в передпокій, і Гольбах відпустив мене, сказавши, що сьогодні я можу бути вільний до самого вечора.

3

У перших числах травня мені дуже пощастило — я приніс відомості, за які Іван Григорович розцілував мене, мов рідного сина.

Було це так.

Одної суботи, коли закінчився робочий день, Броніслав запропонував мені зіграти в шахи. Ми сіли в залі для засідань. Надворі стояло тепле весняне надвечір’я, і яскраве сонячне проміння сліпучими потоками вливалося в розчинені вікна разом з пахощами буйно квітуючих каштанів.

Перед нами на столі стояли старі, дерев’яні, з облізлою фарбою шахові фігури, і ми поринули в гру. Я десь помилився і почав програвати. Мій король застряв у центрі, важким фігурам не було ходу, діяв один ферзь, та й за ним суперник розпочав справжнє полювання.

У цей час у двері заглянув штурмбанфюрер Гольбах. Його обличчя розпливлося в усмішці.

— А-а, голубчики, ось ви де!.. А у мене якраз руки сверблять… Хто вилітає?

— Уже вилетів, — сказав я, показуючи на дошку. — Ще два — три ходи…

— Е-е, Володья, твоє