Читати книгу - "Конан, варвар із Кімерії"

остання стріла. Він вихопив із піхов шаблю і кинувся на Конана, покладаючись на свій шолом і кольчугу. Конан зустрів його на півдорозі, і їхні шаблі схрестилися, висікли іскри й розлетілися, щоб з’єднатися в новому ударі. Вони зблискували над головами з такою швидкістю, що були майже невидимими для незвичних очей. Октавія спостерігала за поєдинком і не помітила удару, але почула м’який стукіт і побачила, як Джехунгір упав і з його рани на боку, куди вцілила шабля кімерійця, розірвавши кольчугу і розрубавши тіло до хребта, хлюпнула кров.

Дівчина скрикнула, але її переляк був викликаний зовсім не смертю її колишнього володаря: ламаючи гілля дерев, на поляну вийшов Хозатрал Хел. З горла Октавії вирвався відчайдушний крик, її ноги підкосилися, і вона вітала на зелену траву.

Конан, що стояв над тілом Ага, не зробив анінайменшої спроби аби втекти. Він переклав скривавлену шаблю в ліву руку і витягнув із-за пояса великий вигнутий ніж юетші. Хозатрал Хел, що як вежа височів над Конаном, підняв руки, як кувалди, та коли на сонці зблиснуло лезо чарівного ножа, колос відсахнувся.

Кров Конана закипіла, він змахнув ножем і кинувся в атаку. На величезне його здивування, виблискуюче лезо легко різало залізне тіло Хозатрала, яке розвалювалося під його ударами, як звичайна плоть під ножем різника. З глибоких ран витікала дивна рідина, а крики Хозатрала нагадували похоронний подзвін. Його страшні руки молотили повітря, бо Конан був спритніший від воїнів Джехунгіра, загиблих під цими ударами, він знов і знов ухилявся і завдавав одного удару за одним. Хозатрал хитався й спотикався, його крики неможливо було слухати, здавалося, метал видавав Крики болю і страждав від жахливих тортур.

Потім він повернувся і побіг, спотикаючись, у ліс, пробився крізь кущі й помчав до брами. Конан невтомно переслідував демона. Стіни вежі Дагона вже було видно крізь дерева, коли людина наблизилася до супротивника на відстань витягненої руки.

Хозатрал обернувся до переслідувача, погрозливо стиснувши кулаки, проте Конан, палаючи люттю, продовжував наступ. Ніби пантера, що загнала антилопу, він упірнув під руки гіганта і встромив виблискуюче лезо по самісіньке руків’я в те місце, де звичайно б’ється людське серце.

Хозатрал похитнувся й упав. Але впав він уже не людиною. Там, де була подібність людського обличчя, не було нічого, а залізні руки, ноги й тулуб танули і змінювали форму. Конан, що не злякався живого Хозатрала, відскочив убік від Хозатрала мертвого, побачивши його жахливі перетворення. В муках смерті Хозатрал Хел знову став істотою, яка виповзла з Абісса тисячі років тому. Задихнувшись від нестерпної огиди, Конан відвів очі і раптом побачив, що шпилів Дагона більше не видно крізь дерева. Вони зникли як дим — укріплення, вежі з амбразурами, велика бронзова брама, драпіровки, золото, слонова кістка, чорнокосі жінки й чоловіки з голеними головами. З відходом надлюдського інтелекту, що дав їм друге народження, вони знову перетворилися на пил і порох — на те, чим і були вже багато століть. Тільки залишки зруйнованих колон зводилися над вищербленими стінами, розбитими вулицями й уламками куполу. Конан знову поглянув на руїни Ксапура й упізнав — багато разів він бачив їх саме такими.

Кімерієць стояв ніби статуя, туманно усвідомлюючи, що є свідком якоїсь вселенської трагедії, одного з епізодів вічної боротьби людства з ворожими силами пітьми.

Почувши свій голос, охриплий від жаху, він, мовби прокинувшись зі сну, знову поглянув на істоту, що лежала на землі, мерзлякувато стенув плечима, обернувся й пішов до скелі, де на нього чекала дівчина.

Октавія з острахом вдивлялася в лісову гущавину і зустріла його тихим вигуком полегшення. Він струсив із себе жахливі видива, які на мить оволоділи ним: постарався забути їх, немов поганий сон.

— Де він? — запитала дівчина з острахом.

— Пішов геть, у пекло, звідки й виповз, — щиросердо відповів варвар. — Чому ти не спустилася вниз і не попливла моїм човном?

— Я не могла покинути тебе, — почала вона, а потім відверто зізналася: — Я не знаю, куди йти. Гірканці схоплять мене знову, а пірати…

— А що ти думаєш про мунганів? — запитав Конан.

— Хіба вони кращі за піратів? — запитала вона презирливо.

Захоплення Конана ще більш зросло, коли він побачив, як швидко повернулося до неї самовладання після пережитого жаху. Її зарозумілість тішила його.

— Здається, ти не думала так у таборі Горі, коли так мило дарувала мені свої усмішки, — відповів він.

Її яскраві вуста презирливо скривилися.

— Ти гадаєш, я закохалася в тебе? Багато честі для неотесаного варвара. Мій володар, чиє тіло лежить тут, примусив мене робити те, що я робила.

— О! — здавалося, Конан зовсім занепав духом. Потім він розсміявся. — Не має значення. Тепер ти належиш мені. Поцілуй мене.

— Як ти смієш так говорити, — почала вона обурено, та не встигла схаменутися, як була підхоплена й притиснута до м’язистих грудей отамана.

Вона люто відбивалася, напружуючи все своє юне тіло, але він тільки нестримно сміявся, сп’янілий близькістю цієї чарівної красуні, що пручалася в його руках.

Він легко зламав її опір і випив нектар з її губ зі всією нестримною пристрастю, що бушувала в ньому. Руки, що скажено били його в груди, раптом ослабли й обвилися навкруги його масивної шиї. Посміхнувшись у її чисті очі, він сказав:

— Чом би тобі не віддати перевагу вождю Вільних Людей, а не міському собаці Турану?

Вона відкинула густі кучері назад, все ще озиваючись кожною клітинкою на палкий поцілунок, проте не прибрала своїх рук.

— Ти вважаєш, що Ага рівня тобі? — кинула вона виклик.

Він розсміявся й попрямував до сходинок із дівчиною на руках.

— Ти сама оціниш це, — весело сказав він. — Я підпалю Хаваризм, аби освітити тобі шлях до мого намету.

…Переслідуваний військами давнього свого ворога — короля Ездигерда, Конан ледве виніс ноги і знов приєднався до піратів. Проте ця пригода виявилася не більше ніж швидкоплинним епізодом у неправдоподібно яскравій біографії кімерійця, він знову вирушив у мандри суходолом, очоливши, зрештою, палацову гвардію королеви Тараміс у Каурані…

“…ВРОДИТЬСЯ ВІДЬМА!”

1

Тараміс, королева Каурана, прокинулася від тривожного сну. Могильна, до дзвону у вухах тиша навкруги не була схожа на звичайну безмовність нічного палацу — швидше на спокій похмурих підземель.

Вона здивувалася тому, що свічки в золотих свічниках згасли. Крізь шибки в срібних віконних рамах проникало зоряне світло, але воно було надто слабким, аби розвіяти морок спальні.

У темноті Тараміс помітила світну точку, яка привернула до себе всю увагу королеви. Світло, що