Читати книгу - "Чотири танкісти і пес – 3"

пущений з двохсот метрів, розпоров транспортера, мов сокира, навпіл.

Постріл був сигналом, а транспортер – смолоскипом. Короткий цеп бігцем кинувся вперед, стріляючи на ходу з усіх стволів.

Заторохтіли мотоцикли, і розвідники, стріляючи з трьох ручних кулеметів, вихопилися на шосе, запалили ваговоза.

Наступні снаряди, що їх випустив танк, розтрощили дві гармати, розірвали колону.

Якась величезна автомашина, зарипівши гальмами, з'їхала до рову, нахилилась набік, і з неї посипалися ворожі піхотинці. Частина гренадерів по команді вибігла на шосе і, не встигнувши зайняти бойові позиції, зіткнулася з нашими лице в лице. Довгими чергами заговорили автомати. Якийсь цибатий чолов'яга з пласким багнетом на гвинтівці шарпнувся до Марусі, але Юзек зрізав його автоматною чергою.

На сержанта Шавелла – він саме замінював магазин-накинулось одразу троє з багнетами. В старого заблищали очі; згадавши довоєнні уроки фехтування, він одскочив убік, пропустив першого, як тореадор бика, і, присівши, рубонув прикладом у нахилену голову німця. Другого відбив багнета вниз і автоматом, якого держав обома руками, зацідив у обличчя. Останнього звалив ударом у коліно. Метнувся далі, а коли той третій повернувся і підняв зброю, цілячись у сержанта, підбіг фельдшер, відчайдушно замахнувся і прикладом насунув гренадерові каску на очі.

Наші солдати вже подолали шосе, танк з гарматою саме в'їхав на бетонну стрічку, коли з-за підпаленого німецького ваговоза вискочив швидкохідний гусеничний транспортер. Протаранив найближчий наш мотоцикл і, зім'явши його, повернув до другого. «Рудий» сповзав уже з шосе, коли Кос помітив, що діється. Танк повернув башту, вистрелив позад себе – сталева коробка розлетілася на шматки.

Від розбитого мотоцикла відірвався солдат, помчав у темряву, гімнастерка на його спині горіла. Маруся кинулась навперейми, підбила солдатові ноги і, коли він упав, накинула на нього плащ-палатку й заходилася гасити вогонь. Потім розрізала ножем гімнастерку, зірвала її і, вхопивши пораненого за руки, почала піднімати. На допомогу дівчині підбіг хорунжий Зубрик.

– До причепа! – вигукнув Лажевський, під'їхавши мотоциклом. – Чіпляйтеся.

Мотоцикл з п'ятьма людьми завив важко мотором, од коліс сипонуло гравієм і землею, перемеленою вибухами снарядів.

Мов дикі кабани, які, пробігаючи просіку, вриваються в лісові хащі, солдати пірнали в темряву, лавіруючи між руїнами. Щораз далі від машин, які палали на шосе, гриміла гармата «Рудого», щораз рідше йшли трасуючі черги його кулеметів, аж поки зовсім згасли, бо ніхто їх не наздоганяв. Опинилися знову на території, якщо не нічиїй, то, мабуть, з невеликою кількістю військ.

Мотоцикл Лажевського заточувався, мов важко поранена людина, лавіруючи серед руїн. За ним сунув «Рудий», тягнучи гармату. За гаубицею бігло кілька засапаних артилеристів.

Один бік вулиці було спалено, другий ущент зруйновано. Невеличка колона просувалася в тьмяному світлі заграви, яка кожні чверть хвилини, посилювалася блисками залпів. Солдати прямували на ці блиски, вірячи, що артилеристи знають одні про одних, то, може, дорогу до наших покажуть.

Підпрапорщик перший помітив над руїнами прапор з червоним хрестом, повернув у цей бік мотоцикл, загальмував.

– Є там хтось? Візьміть поранених.

– Хвилинку, – відгукнулися до нього. Блиснуло світло, з підвалу вийшли санітари.

– Звідкіля ви тут узялися?

– Обережно, спина обгоріла…

– Нога…

У тьмяному світлі силуети поранених, Марусі, яка їм допомагала, і фельдшера видавалися меншими, вростаючи в землю.

Лажевський глянув на танк, що з'їхав на узбіччя і, поваливши рештки якоїсь стіни, став, затулений руїнами.

– Ескулапе, – притримав за плече одного з санітарів.

– Чого?

– Де тут гаубична бригада?

– Ми з бригади.

– Чудово. А штаб не знаєш де?

– На тому боці вулиці. Хай йому грецьі Танк майже на самий вхід заїхав.

– До світанку не знайдеш, – пояснював Янекові Густлік. – Це все одно, що спіймати блоху за ногу в темряві.

– А де кінчається це місто? – спитав Томаш.

– Верста буде, ґаздо, – відповів ізнизу Віхура. – Від Студзянок вдвоє або втроє більше.

– Чого дурня клеїш? – буркнув Саакашвілі.

– Бо душно. Відкрий люка.

– Команди не було.

– Боїшся, що фрици під танком сидять?

Внизу під танком за якусь хвилину справді зашаруділо, а потім хтось сильно ударив ломом у броню.

– Що за дідько? – здивувався Саакашвілі.

– Танкісти! – гукав Лажевський. – Від'їдьте на п'ять метрів уперед.

– Давай, – наказав Янек механікові.

Не чекаючи, поки танк зрушить з місця і загальмує, він виліз на броню, стрибнув додолу. Хотів запитати Данила, навіщо пересувати танк, але не встиг. З місця, де стояв «Рудий», з вузького, майже вертикального проходу, виліз поручик і допомагав вибратись старшому офіцерові.

– Ото справді невезіння, що саме…

– Яке там невезіння! – штовхнув його в бік Магнето. – Доповідай, бо це той, кого шукаєш.

– Жартуєш? – запитав Янек.

– І не думаю, – Лажевський підняв два пальці немов до присяги.

Танкіст витяг пакета з планшетки і клацнув підборами.

– Громадянине полковник, пакет од командування армії. Доповідає сержант Кос.

Артилерист у відповідь оддав честь, узяв пакета.

– Вам що, казали до штабу танком в'їжджати? – буркнув незичливо.

Відійшов під склепіння вцілілої брами, розрізав ножем нитки, зламав печатки і почав читати при світлі ліхтарика, що ним присвічував офіцер, який допоміг йому вийти з підземної квартири штабу.

– Вирушаємо за годину, – сказав полковник поручикові. – Попередьте полки. Пересуваємось до Шарлоттенбурга підтримувати Костюшківську дивізію, що наступає.

Поручик оддав честь, зник у дірі, а полковник підійшов до Коса, який стояв по формі «струнко».

– Поїдете з нами.

– Окрім танка, є ще четверо піхотинців, п'ять розвідників і гаубиця з обслугою.

– Гаубицю включимо до батареї, а решту заберіть як десантників.

– Слухаюсь.

– Не думав, що мене хтось знайде в цій каші, та ще й уночі.

Потиснувши руки сержантові й підпрапорщикові, полковник повернув до брами.

– І я з вами, – запропонував Стасько. – Гаразд.

– Янеку! – гукнув Густлік. – Иди-но сюди, шибенику, бо не витримаю.

– В чім річ? – неспокійно спитав Кос.

– Глянь на піхотинців, які нас у бою прикривали! – показав на обох Шавеллів.

– Вже з госпіталю? – здивувався Янек. – А як сержант Вогник?

– Повний порядок! – переможно вигукнула дівчина, висуваючи голову з-за спини Костянтина та Юзека.

– Марусю, – тихо промовив хлопець, застигши на місці. – Ти пробивалася з нами крізь це гаспидське шосе? Чому не сказала?

– Твоє місце в танку, моє – в цепу. Не було коли говорити.

– Навіщо ти сюди прийшла?

– По перстень, – усміхнулася дівчина й обійняла Янека.

– В польському мундирі? – не тямився з дива Кос.

– Авансом, – відповіла Маруся й, усміхаючись, пригорнулася до хлопця, прошепотіла на вухо: – Я написала так, як ти мене просив, командуючий армією черкнув на папері згори: