Читати книгу - "Пригоди Грицька Половинки"

цю тріснуту шибку і вцілив. Як це трапилось, досі не збагну. Боюсь питати, щоб ще більшої прикрості йому не завдати.

— Ви подумайте! Дійсно, шкода хлопця.

— Як він хотів, бідолаха, на це полювання, ви собі уявить не можете. Просто марив. І, головне, завжди місця в машині не було — ви ж знаєте цих мисливців! А тут і місце трапилося, і Толя, його двоюрідний брат, поїхав, а він…

Ляля слухала, затамувавши подих, і серце в неї билося, як у спійманого шкідливого кошеняти.

Потім їй враз стало холодно.

Вона подумала, що її зараз побачать. Хоч вона була на другому поверсі, а жінки стояли на площадці третього.

Та Лялі чомусь здавалося, що її обов'язково повинні побачити. От зараз підійдуть, перехиляться через поручні і побачать.

І Ляля стрімголов кинулася вниз по сходах, забувши в цю мить про те, що вона збирається стати балериною…

Вона знову залізла в кущі біля паркану і сиділа там, причаївшись.

Чого вона ховалася — вона б сама не змогла пояснити.

Їй згадалося, як зовсім недавно були татові іменини. Було багато гостей, повна кімната. Ляля любила свята. Любила, коли шумно й весело і багато людей. Ляля танцювала перед гістьми у костюмі Сніжинки — в білому марлевому платтячку і в короні з вати. Гості гучно їй аплодували, і вона була щаслива. Вона так розійшлася, що не хотіла спати. Вона б танцювала, танцювала й танцювала. Але гості хотіли співати своїх дорослих пісень і танцювати свої дорослі танці — танго, фокстроти і вальси. І мама силоміць одвела Лялю і поклала в постіль.

Як жахливо було лежати в темній кімнаті, бачити лише вузеньку смужку світла біля дверей і чути веселий галас за стіною! Ляля довго плакала і не могла заснути…

А що таке полювання? Ляля намагалася уявити собі і не могла. В уяві виникали розмальовані індійці з списами, лялькові тигри і леви з дитячих книжок і чомусь кумедне оленя Бембі. І крутилися слова пісеньки: «Враз мисливець вибігає, прямо в зайчика стріляє…»

— Ой!

Це вже було не з пісеньки. Це мимоволі скрикнула Ляля. Бо побачила, що біля кущів стоїть Валько.

Це було так несподівано і страшно, що вона спершу подумала — привиділось. Але то був живий Валько. Чому він тут опинився?

Охоплена жахом, ламаючи гілки, Ляля кинулась крізь кущі. Валько одсахнувся з несподіванки.

Ляля спіткнулася і з усього розгону гепнула на землю. Спробувала підвестися й сіла, схопившись за коліно.

Валько підійшов до неї.

Вона пригнула голову і затулилась рукою.

— Чого ти? Що з тобою? Забилася?

Ляля мовчала.

— Боляче?

Ляля заплакала.

— Ну чого ти? Ну, вдарилася? Пхе, зовсім маленька подряпина. Не плач. Хочеш, я тобі допоможу. Додому одведу. Ну, вставай.

Він заспокоював її!

Ляля ще дужче заплакала, голосно схлипуючи і не витираючи сліз.

Валько розгублено дивився на неї…

Хіба він міг знати, що вона плаче зовсім не тому, що болить коліно…

ФЕДЬКО-СОЛІСТ І КОБИЛА МУСЬКА

То конюх дід Кадикало винен в усьому.

Якось на Перше травня співали біля школи пісень. Дорослі під керівництвом учительки Ольги Маркіянівни. А дітлашня собі окремо, без усякого керівництва. Сиділи на спортмайданчику і, перекрикуючи одне одного, виводили: «Любовь кольцо, а у кольца начала нет и нет конца…» — таку собі непедагогічну для їхнього віку пісню (користувалися тим, що Ольга Маркіянівпа за дорослими співами їхніх пісень не чує). Підійшов дід Кадикало. Стояв, слухав-слухав, а тоді каже:

— Ну й голос у тебе, Федько! Мов єрихонська труба. Бути тобі, брат, солістом. Як Йосип Кобзон або Лев Лещенко. Гроші лопатою загрібатимеш. Колись на «Волзі» повз мене проїдеш і не зупинишся…

Сказав дід, хмикнув у вуса і пішов собі пити пиво.

А слова його лишилися у Федьковій голові.

На другий день по телевізору передавали естрадний концерт. І виступав Лев Лещенко. І так же ж виспівував, так виспівував, і такий же ж він був гарний, що старша Федькова сестра дев'ятикласниця Оксана тільки зітхала, дивлячись на нього закоханими очима.

І Федькові подумалося: «А що?.. Мабуть, непогано бути солістом. Стій собі на естраді і тільки рота роззявляй. Ні тобі алгебри, ні тригонометрії для цього не треба… І Галька з п'ятого «Б» попозітхає тоді — не задиратиме носа…»

Коли концерт закінчився, і Оксана пішла гуляти, і в хаті нікого не було, Федько підійшов до дзеркала, прокашлявся і, стараючись наслідувати манеру співу Льва Лещенка, затягнув:

Летять, ніби чайки, всі дні і ночі

В синю даль, в синю даль…

А серце мені шепоче:

«Кинь печаль, кинь печаль…»

Йому щиро здалося, що співав він не гірше за Лещенка. В усякому разі сам собі він дуже сподобався. І така раптова радість підхопила його на крила, що в животі залоскотало, і він засміявся. Життя враз уявилося веселим святковим карнавалом. I вже бачилося Федькові, як виходить він на сцену у розкльошених білих штанях і мережаній шовковій сорочці. З довгими, аж до плечей, кучерями. В руках мікрофон. А диктор оголошує: «Лауреат міжнародного конкурсу Федір Таратута!..» І зал вибухає оплесками… А в першому ряду сидить учителька Ольга Маркіянівна і розчулено витирає очі й згоряє від сорому, що колись насмілювалася ставити йому двійки з такої непотрібної співакові алгебри… І хтось із залу кидає йому під ноги букет червоних троянд. Ну, звичайно ж, це Галька з п'ятого «Б» класу. Он вона ховається за спинами…

Ех-х-х!.. Як прекрасно живеться на світі співакам-солістам!..

Найвірніший шлях до сцени, звичайно, консерваторія. Але у консерваторію п'ятикласників не беруть. А чекати, поки закінчиш ту школу, — дуже довго.

Лишається одне — самодіяльність. Скільки видатних співаків прийшло з самодіяльності — і Сергій Лемєшев, і Євгенія Мірошниченко…

Але самому пробиватися через самодіяльність якось воно не… не той.

Ансамбль!.. От що треба!

Гуртом завжди легше. І не так страшно.

Федька охопила рішучість…

Олесь, Сашуня, Карпо і Люсик чекали його, щоб іти в стайню — піонери їхнього загону взяли шефство над кіньми.

— Хлопці! — підбігаючи, вигукнув Федько. — У мене ідея!

— Яка? — спитав Олесь.

— Геніальна!.. Ми організовуємо ансамбль!

— Що? — перезирнулися Карпо й Сашуня.

— Який? — здивовано наморщив лоба Люсик.

— Ансамбль пісні. На зразок грузинського «Ореро», білоруських «Піснярів» абощо.

— Тю! — Карпо й Сашуня знову перезирнулися.

— Так це ж треба бути музикантами, грати на різних інструментах, — сказав Олесь.

— А ми ж тільки на пузі вміємо, — хихикнув Люсик і забарабанив себе по животу.

— Слабаки! Навчимося! — незворушно промовив Федько. — А поки що можна