Читати книгу - "Сказання про дітей Гуріна"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Розділ XII
Повернення Гуріна в Дор-Ломін
Виснажений поспіхом і довгою дорогою (він-бо пройшов без перепочинку понад сорок ліг), Турін нарешті дістався до плеса Івріну, де колись ізцілився, щойно з першими заморозками. Але тепер там була тільки мерзла багнюка, не придатна для пиття.
Звідти він дійшов до перевалів, які вели в Дор-ломін, але з Півночі нанесло густого снігу, тож шляхи ті були небезпечні й холодні. Хоча відтоді, як син Гуріна вперше торував цю стежку, минуло двадцять і три роки, проте вона мовби закарбувалась у його серці через нестерпне горе, якого завдавав кожен крок, що віддаляв його від Морвен. Отож, він таки повернувся у край дитинства, на той час спорожнілий і відкритий усім вітрам. Людей там було небагато, але й ті огрубіли та перебрали різку, східнянську, манеру говорити, стару ж мову вважали говіркою невільників або ворогів.
Тому Турін, сховавши обличчя під каптуром, рухався обережно та мовчки, і нарешті дістався до оселі, яку прагнув розшукати. Вона, порожня і темна, самотою стояла посеред пустки; адже Морвен зникла, і Бродда Прибулець (той самий, котрий силоміць узяв за дружину Аерін, Гурінову родичку) пограбував дім і забрав увесь її небагатий скарб разом зі слугами. Дім Бродди був найближчим до колишньої оселі Гуріна, і туди, ледь не валячись із ніг після блукань і через скорботу, зайшов Турін просити притулку. І прохання його вдовольнили, бо Аерін усе ще намагалася дотримуватися доброзичливих манер давнини. Турінові дали місце біля вогню поміж слугами та кількома бурлаками, такими самими похмурими й утомленими мандрами, як і Турін; і він запитав, що чувати у краї.
У товаристві раптом запанувала тиша, а дехто відсунувся подалі від чужинця, зиркаючи на нього з-під лоба. Та один старий бурлака (з милицею) сказав:
— Якщо ти вже мусиш розмовляти старою мовою, пане, то говори якомога тихіше та ні про що не допитуйся. Хочеш, аби тебе побили, як злодія, чи повісили, як шпигуна? На вигляд тебе можна легко прийняти і за першого, і за другого. Тобто, варто сказати, — він підсунувся і мовив на вухо Турінові, стишивши голос, — за представника привітного народу давнини, котрий прибув сюди разом із Гадором у золоті дні — до того, як на головах почала рости вовча шерсть. Тут іще є кілька таких, хоча тепер вони старцюють або гарують у рабстві, і, якби не володарка Аерін, вони не мали б ані цього вогню, ні юшки. Звідкіля ти і що хотів би знати?
— Тут жила колись володарка на ймення Морвен, — відказав Турін, — і давно-предавно я мешкав у її домі. До нього вертав я, щоби після далеких мандрів потішитися гостинністю, але не застав ані вогню, ні жодної живої душі.
— Так триває цілий цей довгий рік і ще довше, — відповів старий. — Злиденними були вогонь і мешканці того дому від часів смертоносної війни; адже Морвен походила з давнього народу, про що тобі, без сумніву, відомо, і була вдовою нашого володаря Гуріна, сина Ґалдора. Східняни не сміли займати її, боячись відьмачки, гордої та прекрасної, мовби королева, допоки печаль не зсушила її (а відьмачка означає новою мовою «подруга ельфів»). Однак вони пограбували її. І якби не володарка Аерін, то часто Морвен і її донька ходили би голодні. Аерін, кажуть, допомагала їм потайки, і за це мужлан Бродда, чоловік із примусу, частенько лупцював її.
— Оцей довгий рік і ще довше? — перепитав Турін. — їх убили чи віддали в рабство? Чи, може, на неї напали орки?
— Достеменно цього не знає ніхто, — відказав старий. — Вона зникла кудись разом із донькою; а цей Бродда розграбував і розікрав усе, що зосталося. Забрав геть усе до останнього пса, а її служників перетворив на власних рабів. Тільки дехто подався старцювати, як-от я. Багато літ я, Садор Одноногий, служив Морвен, а до неї — величному панові; якби ж не клята сокира в лісах колись давним-давно, я би зараз спочивав у Великому Кургані. Ех, пригадую, як плакав Гурінів хлопчик, коли його відсилали геть; і як плакала його мати, коли він пішов. Кажуть, до Таємничого Королівства.
Старий раптом прикусив язика й окинув Туріна недовірливим поглядом.
— Я вже старий, пане, і белькочу дурниці, — сказав. — Не зважайте на мене! Хоч і приємно розмовляти давньою мовою з тим, хто володіє нею так само добре, як у минулі дні, проте час нині лихий і треба бути напоготові. Не кожен, хто говорить гарною мовою, має добре серце.
— Правду кажеш, — промовив Турін. — Моє серце безжалісне. Та якщо ти думаєш, ніби я шпигун Півночі або Сходу, то анітрохи не помудрішав звіддавна, Садоре Лабадале.
Старий глянув на нього, роззявивши рота від здивування; а тоді заговорив із трепетом в голосі.
— Ходімо надвір! Там холодніше, та безпечніше. Ти говориш заголосно, а я — забагато для хоромів східнянина.
Коли вони виходили на подвір'я, бурлака вчепився за Турінів плащ.
— Кажеш, давним-давно ти мешкав у тому домі? Володарю Туріне, навіщо ти повернувся? Нарешті-бо прозріли мої очі й почули вуха: у тебе батьків голос. Але тільки юний Турін кликав мене Лабадалом. Він не бажав злого: в ту пору ми були веселими друзями. Що він шукає тут нині? Нас мало зосталося — самі старі та беззбройні. І щасливіші за нас ті, хто спочиває у Великому Кургані.
— Я не думав про бій, коли йшов сюди, — мовив Турін, — однак твої слова, Лабадале, викликали таку думку нині. Проте з цим слід зачекати. Я прийшов у пошуках володарки Морвен і Ніенор. Що ти можеш розповісти? Та хутко!
— Небагато, володарю, — відповів Садор. — Вони таємно покинули цей край. Поміж нас ходили чутки, наче їх прикликав Володар Турін; бо ми й не сумнівалися, що, підрісши, він став королем чи володарем якої-небудь південної країни. Та бачу, що це не так.
— Не так, — сказав Турін. — Був я володарем південної країни, а тепер от — бурлака. І я не прикликав їх.
— Тоді
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сказання про дітей Гуріна», після закриття браузера.