Читати книгу - "Бронзовий чорт"

з одного з німецьких аеродромів у районі Південної Франції в потрібне місце перекинули дванадцять вантажних планерів. Вони мали висадити десантників просто в горах, бо інакше довелося б спочатку захоплювати в долині станцію підвісної дороги, а зробити це швидко й непомітно не було змоги.

Диверсійна команда складалася з 90 парашутистів. З ними летіли 16 спеціально навчених у Фріденталі агентів на чолі з самим Скорцені.

Планери вилетіли з аеродрому Практіка де Маре. На шляху до мети чотири з них упали, але планер Скорцені першим щасливо приземлився на вершині Абруццо.

Охорона Муссоліні фактично не вчинила диверсантам опору. З планерів без розпізнавальних знаків, що сідали один за одним, вистрибували озброєні солдати. Визначити, хто вони, не було можливості – десантники були одягнені в комбінезони. Зважаючи на круглі сталеві каски, карабінери вирішили, що це англійці ни американці, які прибули за Муссоліні, і італійські солдати розчинили двері. Вже після цього дехто збагнув, що це помилка, та було пізно. Вперед рвонув Скорцені, вигукнувши: «Mani in alto!» Команда «Руки вгору!» була єдиним італійським реченням, яке завчив він перед вильотом.

Увірвавшись до будинку, Скорцені найперше розтрощив руків'ям автомата рацію. Десантники вже обеззброїли охорону. Штурмбанфюрер наказав провести себе до дуче. Ставши перед Муссоліні струнко, доповів, що визволяє його за наказом Гітлера.

Майже одразу надійшла радіограма, що розташовану в долині станцію фунікулера також захоплено десантниками, а літак «фізелер шторх», яким мали переправити Муссоліні до Німеччини, скоро прибуде. Однак у зв'язку з тим, що з гірського лугу, вкритого камінням, важко було злетіти, літак міг узяти лише двох чоловіків.

Скорцені наказав підніматися втрьох. Перевантажений літак насилу злетів. А вранці ставка фюрера повідомила, що дуче визволено.

– Це була важка справа й майже безнадійна, – повторив Скорцені. – І от що, – перегнувся через столик до Іполитова, – мушу сказати: якби я розгубився на мить, карабінер прикінчив би мене. Так, ця паршива італійська свиня встигла б вистрілити – я перестрибнув через кам'яний паркан, а він уже підвів автомат, мені лишалося півсекунди, і, якби я не встиг натиснути на гашетку, карабінер скосив би мене. – Штурмбанфюрер налив ще по чарці й вихилив свою 'одним духом, що свідчило про хвилювання. – Я мушу порадити вам, Іполитов: стріляйте першим, завжди стріляйте першим. Навіть секунда вагання може коштувати вам життя, а це не входить у наші плани. Сподіваюсь, це також не входить у ваші плани, Іполитов? – Він зареготав голосно, видно, жарт сподобався йому.

Іполитов одповів також реготом.

– Не входить, гер штурмбанфюрер, – признався чесно.

– От ми й домовились… Пийте коньяк, Іполитов, і я впевнений, що ми з вами вип'ємо після повернення за вашу перемогу,

– За нашу спільну перемогу, – уточнив Іполитов, і це уточнення сподобалося Скорцені, бо сказав:

– Так, ми попрацювали досить багато й не шкодували витрат. Ви знаєте, скільки коштуватиме ваша акція?

– Звідки ж?

– Близько п'яти мільйонів марок. – Обличчя в Скорцені навіть витягнулося від значущості названої суми, – Ви уявляєте, що таке п'ять мільйонів? – Уявляю. – Іполитов справді був вражений.

– За ці гроші ми змогли б закинути до російського тилу біс його зна скільки агентів, проте закидаємо тільки вас з мадам Суловою, здається, вона вже стала вашою жінкою, чи не так?

– Ми оформили наші стосунки, – без ентузіазму відповів Іполитов. Тепер усе частіше згадував Ніну, біс з нею, що гестапівка, але ж запала в душу, й ніяка Сулова не могла витравити згадки про незабутній вечір у зовні непрезентабельному будинку.

– Як її успіхи?

– Вчиться працювати на рації. Інструктори задоволені.

– Кажуть, вона смілива й рішуча жінка.

– Надто рішуча…

Скорцені вловив підтекст репліки Іполитова, зареготав і махнув рукою.

– Не беріть це особливо до душі, – порадив. – Людей слід використовувати, поки вони нам потрібні. Мадам Сулова може не повернутися, а якщо й повернеться, то для вас тоді не буде нічого неможливого. Розлучення оформляється до'сить швидко.

– Сподіваюсь, до цього не дійде, – покривив душею Іполитов, але одразу перевів розмову на інше: – Я мушу мати справжні документи, гер штурмбанфюрер. У крайньому разі сфабрикувати їх повинні найкращі спеціалісти.

– О-о, не хвилюйтеся, – застережливо підвів руку Скорцені. – У «Цепеліні» працюють знавці своєї справи.

І от що, – швидко підвівся й щось дістав із шухляди столу. – От, можете помилуватися!..

Він простягнув розкриту долоню, і Іполитов побачив Золоту Зірку Героя Радянського Союзу. Справжню Золоту Зірку з червоною стрічкою – вона виблискувала на долоні, а поруч лежав орден Леніна.

– Де? – аж задихнувся Іполитов. – Де ви взяли? Невже справжні?

– Найсправжнісінькі! – самовдоволено посміхнувся Скорцені. – Був такий російський генерал-майор Шепетов. Потрапив до нас у полон ще в сорок першому році. Тепер ця Золота Зірочка стане вашою.

Іполитов уявив себе десь на московській вулиці із Зіркою Героя, як озираються на нього перехожі. Сказав серйозно:

– Росіяни поважають своїх героїв, і ця Зірка – найкраща рекомендація і перепустка будь-куди.

Скорцені заховав орден і Зірку до шухляди столу.

– Ви одержите їх свого часу, – пообіцяв, – разом з відповідними документами. – Повагався трохи й дістав з кишені бронзовий брелок для ключів – потемнілого від часу чорта на ланцюжку. Подав Іполитову: – Цей талісман був зі мною, коли я визволяв дуче. Бачите – подряпина, зачепив за колючий дріт, перестрибуючи паркан. Нехай цей бронзовий чорт допоможе тепер вам, Іполитов. Ви вірите в прикмети?

Іполитов не вірив ні в бога, ні в чорта, тим більше в бронзового, але відповів, вдячно дивлячись у вічі штурм- банфюрерові:

– Я сподіваюсь, що цей талісман принесе мені щастя, і щиро вдячний вам. Кращого подарунку бути не може.

Скорцеиі підвівся, даючи зрозуміти, що аудієнцію закінчено. Іполитов вийшов, затиснувши в спітнілій долоні подряпаного бронзового чорта.

У Карого, від недосипання набрякли повіки, проте полковник, як завжди, був чисто виголений і від нього пахло гарним одеколоном. Він тихо постукував, тупим кінцем олівця по розкладеній на столі карті, казав Бобрьонку й Толкунову, що примостилися поруч:

– До вашого квадрата входять два великих села – Квасів і Дідилів та навколишні ліси. Інші групи прочешуть місцевість від Ковельського шосе на схід, тобто район виходу в ефір ворожої рації. Якщо шпигуни ще не залишили цей район, ми повинні обов'язково знайти їх.

Толкунов заперечив:

– Так вони й чекають на нас. Давно вже накивали п'ятами.

– Цілком можливий і такий варіант, – погодився полковник. – Все може бути, капітане, та інтуїція чомусь підказує мені, що