Читати книгу - "Валеріан та місто тисячі планет"

Мені потрібна вся наявна інформація про планету М’юль.

За мить сканер загорівся червоним. Спалахнуло повідомлення: «ВІДМОВА У ДОСТУПІ».

«Що?!»

Від здивування в генерала очі на лоба полізли.

— Хто має повноваження на доступ до цього файла? — запитав він.

«КОМАНДУВАЧ АРУН ФІЛІТТ» — спалахнула відповідь.

Окто-Бар вдивлявсь у миготливі літери цього імені. Виявляється, уяву він усе-таки має, бо ж саме зараз вона несамовито неслася галопом.

Розділ шістнадцятий

Спочатку Лорелін вважала, що доґан-даґізи дурять її, водячи як кота за ниткою. Вони вели її на південь, до тієї частини станції, де жили водні види, і від того її нетерплячка зростала з кожним кроком. Вона помітила, що вони перебувають на території, званій Галаною. Її підводні рівнини вважалися дивовижними, одначе вона була тут не для того, щоб прикидатися туристкою.

— Якщо ви мене послали ганятися за привидами, то краще б вам було того не робити, — промимрила вона якоїсь миті.

— А хто такі…

— … привиди? — закінчив Бордовий.

— І чому ви маєте за ними ганятися? — додав Жовтий.

Лорелін потерла пальцями скроні. Вона все ще вчувала у тілі хвилі адреналіну, і це посилювало її нетерплячку.

— Не звертайте уваги, — сказала вона, — пам’ятайте лише, що в моїй зброї повний заряд, тож я залюбки скористаюся ним, і ви сухими з води не вийдете.

— А ми й так…

— …прямуємо до води…

— …і залишаємось сухими.

Лорелін не відповіла. Вона знала, що досить їй лише розкрити рота, як звідти зрине зойк відчаю — полегшення для неї самої, але в жодному разі не допомога Валеріанові.

Нарешті доґан-даґізи в супроводі Лорелін дісталися до бетонного причалу на березі каламутного зеленого внутрішнього моря. У повітрі висів запах розсолу, змішаного з гниллю. Лорелін трималася, щоб не морщити носа від того затхлого смороду. Територія була занедбана й безлюдна, і то тут, то там дивно відлунювали моторошні й зловісні звуки.

«Та ні, — подумала Лорелін, — тут не безлюдно». Вона побачила рубку мініатюрного підводного човна, пришвартованого до причалу. Видно було лиш невелику його частину, та й та не вселяла довіри. Метал був стародавнім на вигляд і, ймовірно, міг дати течу будь-якої миті.

Проте доґан-даґізи, здавалося, чітко знали, що треба робити. Вони почимчикували до червоного механізму, що стирчав у кінці причалу й так само, як і субмарина, бачив кращі дні. Лорелін могла лише здогадуватися, що то було щось на зразок крана. Синій потягнув за важіль, і згори спустився невеликий гачок. З одного з численних мішечків довкола пояса Бордовий видобув пляшку й обережно прилаштував її до гачка. Синій потягнув за інший важіль, кран розвернувся, а потім опустив пляшечку так, що та дзенькнула об облавок субмарини, але не розбилася.

Закривка рубки зі скреготом відкинулася назад.

Звідти визирнув один з найдивніших чоловіків, яких Лорелін будь-коли бачила. Він косо подивився на гостей, ухопив дарунок, відкрив його, пихкаючи, зубами, одним ковтком вихилив вміст і кинув порожню пляшку за облавок у каламутну зелену воду.

Довге розпатлане кучеряве сиве волосся чоловіка доповнювала густа борода, а обличчя було видублене, ніби старий кожух. Його ніс мав такий вигляд, неначе його зламали в не менш ніж восьми місцях, а очі були геть різні. Одне око — запале темно-коричневе, а друге — неприродного блідо-блакитного кольору, і Лорелін здогадалася, що воно штучне. До верхнього лівого кута чоловікового лоба було причеплено щось на зразок імплантату, а в його вухах дивної форми стирчали сережки.

— Погане передчуття в мене щодо цього вашого плану, — промимрила Лорелін.

Пірат, або ж той, кого вона прийняла за пірата, злостиво глянув на неї химерними очима й прогарчав грубим голосом:

— Шо вам нада?

Перший доґан-даґіз почав розмову:

— Ми хотіли б вирушити на риболовлю… — почав Синій.

— …на медузу-мозок, — додав Бордовий.

— Самця, по можливості, — завершив Жовтий.

Синій високо підкинув у повітря один з Лореліниних діамантів. Ліва рука пірата миттю подалася вперед і вхопила його — швидше за Лорелін, чого та аж ніяк не сподівалася. Втім, згодом вона збагнула, що рука була повністю кібернетична.

Пірат із рохканням вивчав дорогоцінний камінь. Піднявши голову, але не випускаючи діаманта з руки, він промовив:

— Зараз не сезон.

Бордовий кинув йому ще один камінчик. І знову пірат вхопив його в повітрі. Цього разу він сказав:

— Самців упіймати важче.

Він явно шукав межу, до якої його могла завести удача.

Жовтий зітхнув і кинув йому третій самоцвіт.

Пірат винагородив їх усіх сліпучою усмішкою.

— Ласкаво просимо на облавок, — виголосив він.

Лорелін зайшла до субмарини без жодних потайних думок — усі вони промайнули в її голові і зникли задовго до того. Підводний човен виявився саме таким малим, як вона й гадала, але жалюгіднішим, ніж уявляла. Там могли розміститися лише два гуманоїди, та й то впритул, а пірат, з яким вона щойно наважилася зв’язати долю, займав багато місця. Майже третину суденця охоплювала рубка з прозорим оглядовим ліхтарем. Решта простору була місцем, де пірат спав і, ймовірно, їв, утім, Лорелін підозрювала, що більшу частину калорій він діставав з випивки. У хвості ж субмарини був навдивовижу потужний двигун. До дна човника кріпився невеликий кран-клішня, либонь, для вищезгаданої риболовлі.

Маленький підводний човен прожогом летів підводними рівнинами Галани. Тривога Лорелін за Валеріана контрастувала з безтурботною красою, що відкривалася довкола. Вона мусила визнати, що її очі бачать дивовижні картини, і при будь-якій іншій нагоді неодмінно б ними насолодилася.

Вони пропливали знаменитими, легендарними полями кобальтової фарби. То були холодні синьо-зелені глибини, де росли, злегка гойдаючись у воді, темно-сині квіти, і їхні обриси світилися блідо-синім жеврінням. Лорелін помітила, що по